Я громадянин України, етнічний українець. Моя дружина теж
громадянка України, етнічна росіянка. Проживаємо ми на Житомирщині. Більшість
моїх дорослих дітей і внуків проживають в інших країнах і є громадянами інших
держав. Частина дітей проживає в Україні. Мої брати і сестри проживають на Рівненщині
та Вінниччині. Мої друзі та колеги по колишній службі або роботі проживають
здебільшого в нашій країні. Таких сімей,
як моя, багато. Закономірно, що ми, моя сім’я, ідентифікуємо себе як частина українського народу. Але писати від
імені народу я не можу за відсутністю таких повноважень. Тому пишу від власного
імені. Мені так зручніше.
Чи потрібна мені сучасна українська держава? Ні, не
потрібна. Чому? Це не моя держава. Вона діє не в моїх інтересах. Чи може ця
держава змінитись на краще? Звичайно. Вона може стати більш досконалою. Саме
цим українська держава і займалася всі роки незалежності, в тому числі і
останні півтора роки війни, але моєю вона так і не стала. Всі її зміни – це
зміни форми і розмірів. Кланово-олігархічна суть її всі роки незалежності
залишається незмінною. Доцільніше було б поставити запитання дещо інакше: чи може
ця держава самостійно змінитись по суті, чи стане вона діяти в моїх інтересах,
в інтересах власного народу? Щоб отримати об’єктивну відповідь на це запитання,
потрібно розуміти, що народ є єдиним власником і господарем країни (держави) в
якій проживає, а держава – це інструмент, користуючись яким народ так
організовує своє існування, щоб кожна окрема людина, і всі разом, були
щасливими і задоволені своїм життям. Об’єктивна відповідь очевидна: суть держави
не може сама по собі змінитись точно так же, як кухонний ніж або ложка не
можуть перестати бути ножем або ложкою до тих пір, поки їх не чіпати.
Нетерплячий читач вже здогадується до чого цей автор
веде. А найбільш нетерплячий вже переконаний, що автор цих слів – ворог
української держави і закликає до її повалення. Не маю наміру сперечатись з
таким розумінням і переконувати вас у зворотному. Якби не одне «але». Справа в
тому, що держава – це в тому числі і живі люди. Якщо кухонний ніж тупий або
«щербатий», його можна відремонтувати або викинути у смітник і взяти інший. З
людиною, тим більше з тисячами людей в цивілізованому суспільстві так поступати
не можна.
Історія сучасної української держави свідчить про те, що
вона втратила зв’язок з народом і системно діє лише у власних інтересах. Народ
для цієї держави давно вже перетворився в електорат, який існує на її електоральному полі в очікуванні
чергової порції гречки, консервованої кільки в томаті або іншої подачки в
вигляді 5-7 відсоткової прибавки до пенсії, пограбованої на 50-70 відсотків
цією ж державою напередодні. Мої мирні і законні вимоги до держави
перестати мене грабувати і знущатись над моєю людською гідністю,адресовані і
відправлені президенту України півроку тому, ні гарант Конституції, ні держава не чують і не хочуть чути. Для мене, як для громадянина
України, очевидним є той факт, що українська держава в такому вигляді і такого
змісту, яким вона є сьогодні мені не потрібна. Чи відремонтується цей
інструмент самостійно? Чи впаде він на смітник історії без мого втручання? Чи
підуть добровільно з державних посад тисячі українських чиновників, починаючи з
президента, уряду, народних депутатів, прокурорів, суддів, керівників митниці,
армії, міліції...? Відповідь очевидна. На жаль. Чи є в мене вихід з цієї
ситуації? Звичайно є.
Тут простим поваленням влади чергових казнокрадів не
обійтись. Цей урок історії півторарічної давності ми гарно засвоїли. Цінується,
захищається і буде любимим все життя тільки те, що збудовано, вирощено і
виховано власними руками і серцем. Хіба ми цього не знаємо? Проблема полягає в
тому, що мені і мільйонам таких як я українців потрібна СВОЯ держава. Ніякий
клан - ні дніпропетровський, ні донецький, ні вінницький, ні будь-який інший мені
моєї держави не побудує. Ніякий олігарх - ні відвертий бандит-головоріз, ні тихий
рейдер-відтискувач, ні халявщик-синок, що отримав мільйонні статки і владу від
батька-високопосадовця, цього теж не
зробить. А подарунка від добрих дядьків або тіток, не те, щоб від сусідів, навіть
із-за океану, навіть в дуже гарній упаковці я вже й сам не візьму. Досить.
Навчений уже. Ніколи і ніхто, крім мене самого, мені моєї держави не побудує!
Так, процес побудови національної держави багатомільйонного древнього народу
справа не одного дня і не одного року. Складність завдання мене не лякає. Вага
теж. Українці народ працьовитий і терпеливий і коли потрібно організуватись
можемо і вміємо. Ніякого заморського гетьмана нам для цього не потрібно. Свої
є. В своєму домі самі порядок наведемо.
Слава Україні!
Борис Дем’янчук
