ПОКИ ФУТБОЛІСТИ ВІДПОЧИВАЮТЬ

В футбольному чемпіонаті України настала зимова перерва. Саме час поговорити про серйозні проблеми в нашому футболі. Протягом року окремі ЗМІ періодично піднімають питання про договірні матчі, погіршення відвідування змагань, неадекватну поведінку глядачів на стадіонах та інші. Найбільш актуальною темою останнім часом стала тема участі окремих футбольних команд в грі на тоталізаторі або тема футбольних матчів із фіксованим результатом. Щоб позбутися цього ганебного явища, власники клубів, тренери провідних команд, різні футбольні функціонери та експерти пропонують вдосконалити форму проведення чемпіонату, змінити законодавство про відповідальність футболістів, покращити суддівство та фінансування і т.д. Я пропоную розглянути футбол і, так звані, футбольні проблеми дещо з іншого боку.

Ні для кого не є секретом, що футбол, як і спорт в цілому, є однією із сторін багатогранного життя людського суспільства. Такою ж, як культурне життя, економічне, наукове, політичне, духовне тощо. Якщо уважно придивитись до життєдіяльності людського суспільства, то неможливо не помітити не те, щоб легке запалення або накульгування, а глибокі хронічні виразки та ракові пухлини в науці, економіці, промисловому виробництві, сільському господарстві, політиці, культурному, духовному та спортивному житті. Вже давно не приховані глибокі кризи в економіці, дефолт в державі, корупція в суспільних відносинах, галопуюча інфляція в фінансах, війна в політиці, зашкалююча за всі межі аморальність та злочинність в поведінці людей безсумнівно свідчать не про окремі прояви (симптоми) хвороби в футболі, виробництві або фінансах, а про загальне тяжке захворювання всього українського суспільства.

Який же діагноз? Як лікувати хворобу і чи виліковується вона? Хто може вилікувати наше суспільство? Ці і багато подібних запитань тривалий час не залишають мою свідомість. Дати об’єктивну відповідь на ці запитання зараз неможливо. Справа в тому, що національної науки управління суспільством ще не існує. Вона тільки народжується, як і більшість суспільних процесів. Про практику і говорити не приходиться. Двадцять чотири роки власного досвіду суспільного життя в історичному плані близькі нулю. Використовувати досвід сусідів або інших розвинутих країн можна, але не факт, що наш результат буде такий же, який у свій час отримали вони. У суспільстві, як і в кожної окремої людини, частка індивідуального досить значна в порівнянні з загальним, спільним. Це означає, що не завжди те, що підійшло сусіду, згодиться і мені. Але деякі системні речі використовувати можна і потрібно, щоб не марнувати час.

Історичний досвід показує, що функції управління розвитком суспільства виконує держава. Природньо, що вона несе і відповідальність за стан суспільства. Образно кажучи, відповідає за його здоров’я. Якщо українська держава замість ефективного управління не цурається брехні та відкритого пограбування власного народу, то не варто дивуватись, що наше суспільство тяжко хворіє. Мені особисто з діагнозом хвороби все зрозуміло. А ось з її лікуванням – далеко не все. Який метод лікування суспільної хвороби  та відновлення здоров’я буде найбільш доцільним? Користуючись аналогією з лікуванням людини, можна піти протореним шляхом сучасної медицини і з допомогою фармацевтичних препаратів лікувати симптоми хвороби. Наприклад, проблеми в футболі, корупцію в суспільстві або кризи в економіці. Саме цим шляхом  впевнено рухається українська держава, створюючи все нові й нові Національні антикорупційні бюро, різні антикорупційні прокуратури на чолі з генеральними прокурорами, безліч інших антикорупційних проектів,  переконуючи нас, що він єдино можливий і правильний.  Але тоді і результат буде таким же, як і в медицині. Про здоров’я людей, як наслідок діяльності сучасної медицини, годі й говорити. Динаміка тривалості життя українців за останні 100 років переконливо свідчить не на користь медицини. Сучасний процес лікування дорогий і тривалий, а його результат мізерний і короткочасний. Тимчасове полегшення болі може наступити, але позбавлення хвороби ніколи не дочекатись. Йдучи запропонованим державою шляхом, годі сподіватись на щось інше. Це твердий гладкий зі щільними  турнікетами на узбіччі та одностороннім рухом   шлях в реанімацію. Його ми пройшли майже до кінця ще при «папєрєдніках». Українська держава вже давно без кредитів міжнародного валютного фонду і «допомоги»  сусідів не життєздатна.

Можна піти нетрадиційним, з точки зору сучасної медицини, шляхом, себто природним, враховуючи багатовіковий досвід людства та здоровий глузд, і лікувати причину захворювання, а не його симптоми. Споконвіків, ще задовго до появи лікарів та ліків в такій кількості, як в наші часи, мудрі люди знали, що при будь-якому захворюванні насамперед потрібно усунути його причину. Ця процедура, як правило короткочасна, але далеко не завжди безболісна. Потім  процес реабілітації – відновлення злагодженої роботи всіх органів та систем людського організму. До речі, моя прабабуся прожила 96 років, дід з бабусею – біля 90, мама померла в 83 роки. Протягом всіх років, які я прожив разом з ними в одному домі, жодного разу я не бачив дома ніяких ліків. Їх там просто не було! І жодного лікаря або провізора в нашому та в навколишніх селах теж не було. Мама мене, як і старшого брата, дома народжувала. І підростали ми з братом не в дитсадках, а дома під наглядом самої кращої в світі бабусі на м’якій зеленій траві в затишному садку з ягідними кущами, фруктовими деревами, рядом з овочевими грядками. Обидва виросли здоровими. А було це всього 60-70 років тому. Це я до того веду, що нормальна свідома людина  раніше ніколи в житті своє саме найдорожче – здоров’я і власних дітей -  ніколи і нікому не довіряла.

«Omnia mea mecum porto – все своє ношу з собою», говорив грецький мудрець, як би тяжко іноді не доводилось. А ми, українці, своє найдорожче довірили бандитській державі, аптечному фальсифікату, чужим дядькам і все ще на щось надіємось, чекаючи, що бандити разом з чужинцями зроблять нам нашу роботу краще нас самих. Ну-ну, може й дочекаємось… 

У мене немає стовідсоткової впевненості, що в нашому випадку доречно використовувати аналогію між станом здоров’я людського суспільства і окремо взятою його частиною, хоч елементарна логіка і підштовхує до цього. Незалежно від цього факт тяжкої хвороби українського суспільства існує, як і необхідність терміново усунути її причину, якщо пацієнт хоче залишитись живим і зберегти свою ідентичність. У кінці хочу розставити всі крапки над «і». Я нікого ні на що не підбурюю і ні до чого, крім керування у власному житті Вірою, людськими чеснотами і здоровим глуздом, не закликаю. Це – всього лише роздуми футбольного вболівальника. Слава Україні!

                                 

                                                                          

З ТУРБОТОЮ ПРО ПРЕЗИДЕНТА

    Буду відвертим. Дуже не хотілося б, щоб президент був наступним, кого за яйця відірвуть від влади і винесуть на смітник. Не тому, що я дуже сильно переживаю за міжнародний імідж України, або є симпатиком президента. Ні. Думаю, що свідками такого видовища нам з вами вже не доведеться стати. Всьому свій час. Півроку тому в зверненні до президента України я продемонстрував йому аргументи, наслідком яких могло б початись виконання ним своїх першочергових обов’язків, або відставка разом з оплатою чергових дострокових президентських виборів зі своєї кишені, точніше – не коштом платників податків. Сумніваюсь, що весь народ прямо горить великим бажанням витрачатись на вибори чергового  президента-брехуна! Не трапилось такого. Людей, що забувають про найвищі природні і людські цінності мій родич називає «тупорилими». Саме для таких представників влади український народ ще минулого року продемонстрував смітникову люстрацію. Для найбільш тупорилої частини владної верхівки народ показав, що може в тяжкий час обійтись і без неї. Тисячі і тисячі добровольців і волонтерів, які під час російської агресії добровільно взяли на себе і протягом двох років виконують державні функції, є цьому беззаперечним доказом. А зовсім безголових, точніше - найбільш зажерливих, які ніяк не можуть насититись народним добром, депутати Парасюк, Барна,  це тільки на самому високому рівні, дуже ввічливо з посмішкою на вустах або букетом квітів в руках попереджають, що українська влада вже переступила межу і  втратила свою легітимність. На одному з телевізійних шоу його ведучий запитав аудиторію: чи повинен депутат Барна вибачитись перед Яценюком? Дозволю собі поділитись з шановним читачем своєю думкою з приводу відтягування прем’єр-міністра України від парламентської трибуни з букетом троянд в руках. Безсумнівно, першим кроком всієї без винятку верхівки української влади повинна бути її відставка від державних посад і повернення народу всього того, що він втратив протягом цього правління. Другий  крок – подяка з низьким поклоном за своєчасну підказку, що відтягнув час  розплати за таку державну діяльність. Чи надовго? Думаю, це окреме питання, яке зараз не на часі. Лише після цих кроків депутат Барна може подумати про вибачення перед Яценюком за доставлені незручності.Останнім часом мене не покидає думка: генерала   прилюдно опустили «по морді», прем’ер-міністра – за яйця! Що ще треба продемонструвати цій державі, щоб вона зрозуміла наскільки зневажливою і презренною вона стала для українського народу? Скоріше за все більш нічого не треба. Досить засівати бісером перед нею. Навряд чи оцінить.  Що ж стосується «видовища», то депутатам Володимиру Парасюку і Олегові Барні аплодую стоячи, хоч і соромно було на таке дивитись.  Слава Україні!

ПОВАЖАЮЧИ ПРАВО ВИБОРУ.

      16 березня 2014 року жителі Кримського півострова проголосували за возз’єднання з Росією. Днями пізніше Рада федерації РФ включила Крим і Севастополь в склад Росії на правах суб’єктів федерації. Який відсоток голосів було віддано на  «референдумі» за возз’єднання з Росією (20, 30 чи 90), зараз немає ніякого значення. Проголошення «результатів» того референдуму було очікуваним, тому і не викликало у кримчан бурю негативних емоцій, тим більше – масового спротиву. Поведінка кримчан в березні минулого року – це оцінка політики української влади, оцінка діяльності української держави. Це – історичний факт. Це – їх вибір. В цивілізованому світі право вибору людини, як і людської спільноти, прийнято поважати.

     Якщо людина своїми діями, навіть без будь-якої спроби їх пояснити, дала мені зрозуміти, що вона не хоче мати зі мною нічого спільного, чи варто мені доганяти її і пропонувати свої послуги? Думаю, не варто. Якщо вона пізніше  передумає і звернеться за допомогою, це буде зовсім інша справа: від помилки ніхто не застрахований. Але нав’язувати свої послуги, коли мене про це ніхто не просить, я б не став. Тому для мене не те щоб дивною, а неприйнятною є діяльність української держави по відношенню до Криму: продовження відносин, ніби нічого і не трапилось.

     Заява пана Яценюка про готовність уряду затвердити перелік товарів для продажі в Криму свідчить, що пріорітетом для цього уряду є тимчасові матеріальні вигоди, а не моральні засади – наприклад, совість, чи національна гідність. Ніколи і ніхто в світі ще не став поважати державу, яка сама себе не поважає. Ніхто з такою державою серйозних порядних справ мати не наважиться. Це тільки Яценюк разом з деякими чиновниками-високопосадовцями можуть втратити совість, гідність та повагу до себе. А для древнього українського народу ці категорії вибрані давно і надовго, можливо й назавжди, і не стали такими, що легко втрачаються. Історія України є цьому беззаперечним доказом. Держава, яка ігнорує вибір народу, приречена на небуття.