ПОБРАТИМИ

   Їх звати Артем і Віталій. Ми зустрілись і познайомились 26 лютого – в річницю смерті їх побратима, снайпера 90-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади  з позивним «Фотограф», Володимира Гнатюка, який жив у нашому селищі. Віталію десь біля 40. Артем виглядає трохи молодшим. Хлопці, разом з мамою Гнатюка та його дружиною і донькою, приїхали на зустріч з учнями школи, в якій вчився Володя.

   Всі троє в кінці лютого 2015 року були в складі захисників Донецького міжнародного аеропорту імені Сергія Прокоф’єва вже після того, як там від величних та красивих будівель і споруд залишились одні руїни. Залізобетонні перекриття та стіни не витримали постійних бомбардувань і рухнули. А хлопці під смертельним вогнем вистояли, захищаючи рідну землю і тримаючи оборону території аеропорту. 26 лютого під час мінометного обстрілу Володя загинув. Поранені, з контузією Артем і Віталій були евакуйовані з поля бою. В нашій пам’яті Володя, Артем, Віталій і всі до єдиного захисники Вітчизни, які, не шкодуючи власного життя, захищали і зараз захищають мир і спокій на нашій землі – звичайні люди, що під час ворожої агресії стали героями. Ворог надовго запам’ятав їх як «кіборгів» - істот з надлюдськими можливостями, без почуття страху та інстинкту самозбереження.

   Після покладання квітів до меморіальної дошки їх побратима, ми розговорились. Я розпитував хлопців про війну, про ворога та їх непросту долю.

- Не переживайте, діду, - заспокоїв мене Артем. Хоч ворог і до зубів озброєний, бити його ми вже навчились.

- Все ми прекрасно розуміємо, - додав Віталій. Війна в Україні ще не скоро закінчиться. Головний ворог у нас за спиною, і він більш небезпечний, ніж агресор. Насамперед його здолати потрібно. А Донбас ми захистимо. Це ж наша земля. І люди там живуть такі ж як і ми, українці. Вони, як і ми, теж хочуть миру і спокою. Впевнені, так і буде.  

ГАСЛА ЗМІНЮЮТЬСЯ

    Я не називаю президента Порошенка злодієм. За руку в своїй кишені я його не зловив. Я не називаю прем’єра Яценюка і спікера Гройсмана злодіями. Їх я теж за руку не зловив. Я лише стверджую, що в будь-якій країні світу добробут та життя народу залежать від дій влади. І Україна  -   не виняток. Тут варто акцентувати увагу на трьох речах. Перша. Залишаючись незмінною в абсолютних числах, пенсія і заробітна плата українців за роки правління цих «реформаторів» та «борців з корупцією» втратила свою купівельну спроможність щонайменше на дві третини. Ми, українці, за два останні роки стали втричі біднішими. Друга. Триразове зубожіння людей та приниження владою людської гідності я розцінюю як продовження політики геноциду, розпочатої з мовчазної згоди народу «папєрєдніками»  нинішньої влади. Це - тяжкий злочин держави проти її громадян. Третя. Керівники такої держави, а якщо називати речі своїми іменами, то - організованого злочинного угрупування, використовуючи високі державні посади для власного надмірного збагачення за рахунок народу, повинні нести персональну відповідальність за наслідки своєї діяльності згідно Закону.

   Гасло «Банду геть!» вже втратило свою актуальність. Наше життя – невтомний вчитель. Воно наполегливо вчить своїх учнів завжди доводити розпочаті справи до кінця. Шкода тільки, що не всі хочуть і вміють вчитись.  На свій черговий Майдан, разом з мільйонами таких же принижених і пограбованих власною «державою» українців, я піду зовсім під іншими гаслами. Слава Україні! 

ДВА КОЛЬОРИ МОЇ, ДВА КОЛЬОРИ…

Пригадуючи слова відомого філософа про стосунки між освітою та пропагандою, я впіймав себе на думці, що реальне життя суттєво відрізняється від казкового. Під час проходження мною строкової служби в армії, щоденний перегляд телевізійних новин та недільної передачі «Служу Радянському Союзу» був обов’язковим. З тих днів залишилася звичка до щоденного перегляду теленовин. Потім щоденна звичка переросла в залежність. Як же можна жити без новин! Далі більше… Так продовжувалось десятиліттями. Коли майже на всіх телеканалах новини стали такими, що моя поведінка, після їх перегляду, стала викликати подив у моїх знайомих, я задумався. Виявляється, якщо навколишнє і власне життя сприймати своїми очима, язиком і іншими органами почуттів, це одне життя і один світ. Якщо про це ж саме життя дізнаватись з екранів телевізорів, воно сприймається зовсім по іншому. Як людині довірливій, мені довелось дуже непросто пережити своє відкриття.