В нашій країні я відношусь до людей похилого віку. Так уже сформувавсь мій
характер, що комфортно мені почувається в ситуації, коли я розумію свої задачі,
мету своїх занять і добре володію інструментом для досягнення цієї мети.
Здорово при цьому, коли мої близькі, друзі та знайомі з розумінням і
доброзичливістю, а дехто і з підтримкою, відносяться до моїх занять. Точно так
же і я стараюсь відноситись до своїх знайомих. Склались у мене також певні
стосунки з суспільством та державою. Уже декілька десятків років я відношу себе
до свідомих адекватних членів суспільства та законослухняних громадян СРСР і
тепер України. Останніми роками комфорту в моєму житті стає все менше і менше.
Натомість зростає кількість такого, що ставить під сумнів мою адекватність та
законослухняність. Спробую аргументувати ці зміни.
Уявіть себе на хвилинку членом сім’ї, що проживає в квартирі
п’ятиповерхового будинку зданого в експлуатацію в ті часи, коли прилади обліку
спожитих сім’єю послуг, крім електроенергії, ще не передбачались законами
держави і, відповідно, конструкцією будинку та прокладених в ньому мереж. Я
розумію, що Вам уявити це не просто, але постарайтесь, будь-ласка. Ви доросла
людина і роками напрацьований комплекс Ваших звичок (спосіб життя) став досить
стабільним. В одному з чергових повідомлень, отримуваних Вами щомісячно, надавач
послуг повідомляє, що Ви спожили газу протягом облікового місяця в 2,5 рази
більше, ніж за будь-який попередній, при тому, що кількість мешканців квартири
залишилась незмінною.
Ціна газу теж. А
сума до сплати за «спожитий» газ зросла в 2,5 рази. Як таке може бути? Чим це
можна пояснити? Звичайно, відповіді на ці запитання у Вас немає. Що робити?
Чому вірити? Ви все ще комфортно себе почуваєте? Маю великий сумнів щодо цього.
Продовжувати лист я буду про себе і від свого імені. Думаю, що уявити
ситуацію як можливу в реальному житті, що змушений був пережити я, буде важко
навіть людині з декількома дипломами про вищу освіту і таким же високим рівнем
інтелекту. На 2018 рік я передплатив газету, яку регулярно читаю протягом
багатьох років. Періодичність її видання – один раз на тиждень. В перший четвер
нового року я зайшов у відділення «Укрпошти» за першим номером газети. Чую
безапеляційну інформацію завідуючої: «Газета «Експрес» закрита і в 2018 році
виходити не буде. Ми готові повернути вам гроші за передплату». Повернувшись
додому, телефоную в редакцію. Редактор відповідає, що ніхто газету не закривав,
редакція продовжує працювати, а газета – виходити за графіком. Правда,
перевізник газети – державне підприємство «Укрпошта», що має з редакцією
письмовий договір про своєчасну регулярну доставку газети передплатникам,
відмовився виконувати свої вже оплачені зобов’язання, чим фактично заблокував
доставку газети до читачів. Мого запасу цензурних слів недостатньо, щоб
адекватно назвати ці дії «Укрпошти». Спробував достукатись до державних
чиновників. У відповідь тиша, або здивований погляд: «А я тут при чому?!»
Через тиждень приходжу за другим номером газети. Завідуюча зустрічає
запитаннями. - Ви за переказом прийшли? - Паспорт маєте при собі? Не знаю як
Ви, а я грошові перекази не щодня отримую. Відповідаю, що прийшов за газетою,
але не відмовлюсь і від переказу, якщо він дійсно мені адресований. Поки в
чималій пачці повідомлень про переказ завідуюча відділенням шукає моє, дивлюсь на її
робочий стіл. Серед інших видань бачу декілька екземплярів свіжого номеру
«Експресу», за яким я прийшов. На протягнутому мені повідомленні читаю, що
«Укрпошта» переказує мені 308 гривень. Здивовано піднімаю погляд на завідуючу.
– Що це означає? Майже два місяці тому я заплатив саме таку суму в цьому ж
відділенні «Укрпошти» за річну передплату на газету. Вже новий рік на дворі, а
державне підприємство до сих пір не відправило редакції мої гроші за газету? –
Газета «Експрес» закрита і виходити не буде, - як мантру повторює завідуюча
поштовим відділенням. Те, що вона
обманює мене не моргнувши оком, зрозуміло і видно без окулярів. Повертаю їй
повідомлення про переказ, не підписуючи його, і прошу дати мені один екземпляр
свіжого номера газети «Експрес», що лежить на її столі. – Платіть гроші і
забирайте, - чую у відповідь. Не буду продовжувати описувати деталі ситуації,
яку вкотре уже довелось пережити. В ній зовсім небагато залишилось від нормальних
людських стосунків і ще менше цікавого. Прикладів з власного життя і ситуацій,
подібних згаданим в листі, свідком або учасником яких траплялось бути протягом
останніх чотирьох років, безліч. Разом з тим я не бачу, не чую, не відчуваю
ніякої адекватної реакції керівників держави на цей безлад, свавілля влади, на
ці знущання над людиною, на ці жахіття, в яких я змушений існувати тільки тому,
що я українець, тут народився, тут живу і тут збираюсь повернутися в ту землю,
яка мене народила.
Петро Олексійович, це мій третій протягом останніх років лист до президента
України. Для чого я пишу втретє? Звичайно, не для того, щоб Ви більше дізнались
про людей, які все ще проживають в нашій країні і працюють, в тому числі і в
державних установах. Очільники держави мають знати чим і як живуть в ній люди і без моїх листів.
Якщо відверто, то я і сам не знаю для чого я пишу цей лист. Але й залишати весь
цей негатив в собі вже немає сил. Боюсь збожеволіти.
До останнього часу мені, як правило, вдавалось вирішувати проблемні
питання, що виникали в житті. Це ж моя домівка і люди навколо мені зовсім не
чужі. Мені не звикати думати, вирішувати, щось робити і відповідати за
зроблене, щоб мені і моїм близьким жилось комфортно у своєму домі. Щось
придумаю і цього разу. Обов’язково придумаю. Будьте впевнені.
Таким і подібними діями держави в кого Ви збираєтесь перетворити людей,
котрі залишились жити в Україні? Тих людей, які тимчасово передали Вам, гаранту
Конституції, своє право на застосування сили для захисту людської гідності
громадян України та справедливості. Останнє запитання не потребує Вашої
відповіді. Принаймні для мене відповідь очевидна.
