ПОКИ ФУТБОЛІСТИ ВІДПОЧИВАЮТЬ

В футбольному чемпіонаті України настала зимова перерва. Саме час поговорити про серйозні проблеми в нашому футболі. Протягом року окремі ЗМІ періодично піднімають питання про договірні матчі, погіршення відвідування змагань, неадекватну поведінку глядачів на стадіонах та інші. Найбільш актуальною темою останнім часом стала тема участі окремих футбольних команд в грі на тоталізаторі або тема футбольних матчів із фіксованим результатом. Щоб позбутися цього ганебного явища, власники клубів, тренери провідних команд, різні футбольні функціонери та експерти пропонують вдосконалити форму проведення чемпіонату, змінити законодавство про відповідальність футболістів, покращити суддівство та фінансування і т.д. Я пропоную розглянути футбол і, так звані, футбольні проблеми дещо з іншого боку.

Ні для кого не є секретом, що футбол, як і спорт в цілому, є однією із сторін багатогранного життя людського суспільства. Такою ж, як культурне життя, економічне, наукове, політичне, духовне тощо. Якщо уважно придивитись до життєдіяльності людського суспільства, то неможливо не помітити не те, щоб легке запалення або накульгування, а глибокі хронічні виразки та ракові пухлини в науці, економіці, промисловому виробництві, сільському господарстві, політиці, культурному, духовному та спортивному житті. Вже давно не приховані глибокі кризи в економіці, дефолт в державі, корупція в суспільних відносинах, галопуюча інфляція в фінансах, війна в політиці, зашкалююча за всі межі аморальність та злочинність в поведінці людей безсумнівно свідчать не про окремі прояви (симптоми) хвороби в футболі, виробництві або фінансах, а про загальне тяжке захворювання всього українського суспільства.

Який же діагноз? Як лікувати хворобу і чи виліковується вона? Хто може вилікувати наше суспільство? Ці і багато подібних запитань тривалий час не залишають мою свідомість. Дати об’єктивну відповідь на ці запитання зараз неможливо. Справа в тому, що національної науки управління суспільством ще не існує. Вона тільки народжується, як і більшість суспільних процесів. Про практику і говорити не приходиться. Двадцять чотири роки власного досвіду суспільного життя в історичному плані близькі нулю. Використовувати досвід сусідів або інших розвинутих країн можна, але не факт, що наш результат буде такий же, який у свій час отримали вони. У суспільстві, як і в кожної окремої людини, частка індивідуального досить значна в порівнянні з загальним, спільним. Це означає, що не завжди те, що підійшло сусіду, згодиться і мені. Але деякі системні речі використовувати можна і потрібно, щоб не марнувати час.

Історичний досвід показує, що функції управління розвитком суспільства виконує держава. Природньо, що вона несе і відповідальність за стан суспільства. Образно кажучи, відповідає за його здоров’я. Якщо українська держава замість ефективного управління не цурається брехні та відкритого пограбування власного народу, то не варто дивуватись, що наше суспільство тяжко хворіє. Мені особисто з діагнозом хвороби все зрозуміло. А ось з її лікуванням – далеко не все. Який метод лікування суспільної хвороби  та відновлення здоров’я буде найбільш доцільним? Користуючись аналогією з лікуванням людини, можна піти протореним шляхом сучасної медицини і з допомогою фармацевтичних препаратів лікувати симптоми хвороби. Наприклад, проблеми в футболі, корупцію в суспільстві або кризи в економіці. Саме цим шляхом  впевнено рухається українська держава, створюючи все нові й нові Національні антикорупційні бюро, різні антикорупційні прокуратури на чолі з генеральними прокурорами, безліч інших антикорупційних проектів,  переконуючи нас, що він єдино можливий і правильний.  Але тоді і результат буде таким же, як і в медицині. Про здоров’я людей, як наслідок діяльності сучасної медицини, годі й говорити. Динаміка тривалості життя українців за останні 100 років переконливо свідчить не на користь медицини. Сучасний процес лікування дорогий і тривалий, а його результат мізерний і короткочасний. Тимчасове полегшення болі може наступити, але позбавлення хвороби ніколи не дочекатись. Йдучи запропонованим державою шляхом, годі сподіватись на щось інше. Це твердий гладкий зі щільними  турнікетами на узбіччі та одностороннім рухом   шлях в реанімацію. Його ми пройшли майже до кінця ще при «папєрєдніках». Українська держава вже давно без кредитів міжнародного валютного фонду і «допомоги»  сусідів не життєздатна.

Можна піти нетрадиційним, з точки зору сучасної медицини, шляхом, себто природним, враховуючи багатовіковий досвід людства та здоровий глузд, і лікувати причину захворювання, а не його симптоми. Споконвіків, ще задовго до появи лікарів та ліків в такій кількості, як в наші часи, мудрі люди знали, що при будь-якому захворюванні насамперед потрібно усунути його причину. Ця процедура, як правило короткочасна, але далеко не завжди безболісна. Потім  процес реабілітації – відновлення злагодженої роботи всіх органів та систем людського організму. До речі, моя прабабуся прожила 96 років, дід з бабусею – біля 90, мама померла в 83 роки. Протягом всіх років, які я прожив разом з ними в одному домі, жодного разу я не бачив дома ніяких ліків. Їх там просто не було! І жодного лікаря або провізора в нашому та в навколишніх селах теж не було. Мама мене, як і старшого брата, дома народжувала. І підростали ми з братом не в дитсадках, а дома під наглядом самої кращої в світі бабусі на м’якій зеленій траві в затишному садку з ягідними кущами, фруктовими деревами, рядом з овочевими грядками. Обидва виросли здоровими. А було це всього 60-70 років тому. Це я до того веду, що нормальна свідома людина  раніше ніколи в житті своє саме найдорожче – здоров’я і власних дітей -  ніколи і нікому не довіряла.

«Omnia mea mecum porto – все своє ношу з собою», говорив грецький мудрець, як би тяжко іноді не доводилось. А ми, українці, своє найдорожче довірили бандитській державі, аптечному фальсифікату, чужим дядькам і все ще на щось надіємось, чекаючи, що бандити разом з чужинцями зроблять нам нашу роботу краще нас самих. Ну-ну, може й дочекаємось… 

У мене немає стовідсоткової впевненості, що в нашому випадку доречно використовувати аналогію між станом здоров’я людського суспільства і окремо взятою його частиною, хоч елементарна логіка і підштовхує до цього. Незалежно від цього факт тяжкої хвороби українського суспільства існує, як і необхідність терміново усунути її причину, якщо пацієнт хоче залишитись живим і зберегти свою ідентичність. У кінці хочу розставити всі крапки над «і». Я нікого ні на що не підбурюю і ні до чого, крім керування у власному житті Вірою, людськими чеснотами і здоровим глуздом, не закликаю. Це – всього лише роздуми футбольного вболівальника. Слава Україні!

                                 

                                                                          

З ТУРБОТОЮ ПРО ПРЕЗИДЕНТА

    Буду відвертим. Дуже не хотілося б, щоб президент був наступним, кого за яйця відірвуть від влади і винесуть на смітник. Не тому, що я дуже сильно переживаю за міжнародний імідж України, або є симпатиком президента. Ні. Думаю, що свідками такого видовища нам з вами вже не доведеться стати. Всьому свій час. Півроку тому в зверненні до президента України я продемонстрував йому аргументи, наслідком яких могло б початись виконання ним своїх першочергових обов’язків, або відставка разом з оплатою чергових дострокових президентських виборів зі своєї кишені, точніше – не коштом платників податків. Сумніваюсь, що весь народ прямо горить великим бажанням витрачатись на вибори чергового  президента-брехуна! Не трапилось такого. Людей, що забувають про найвищі природні і людські цінності мій родич називає «тупорилими». Саме для таких представників влади український народ ще минулого року продемонстрував смітникову люстрацію. Для найбільш тупорилої частини владної верхівки народ показав, що може в тяжкий час обійтись і без неї. Тисячі і тисячі добровольців і волонтерів, які під час російської агресії добровільно взяли на себе і протягом двох років виконують державні функції, є цьому беззаперечним доказом. А зовсім безголових, точніше - найбільш зажерливих, які ніяк не можуть насититись народним добром, депутати Парасюк, Барна,  це тільки на самому високому рівні, дуже ввічливо з посмішкою на вустах або букетом квітів в руках попереджають, що українська влада вже переступила межу і  втратила свою легітимність. На одному з телевізійних шоу його ведучий запитав аудиторію: чи повинен депутат Барна вибачитись перед Яценюком? Дозволю собі поділитись з шановним читачем своєю думкою з приводу відтягування прем’єр-міністра України від парламентської трибуни з букетом троянд в руках. Безсумнівно, першим кроком всієї без винятку верхівки української влади повинна бути її відставка від державних посад і повернення народу всього того, що він втратив протягом цього правління. Другий  крок – подяка з низьким поклоном за своєчасну підказку, що відтягнув час  розплати за таку державну діяльність. Чи надовго? Думаю, це окреме питання, яке зараз не на часі. Лише після цих кроків депутат Барна може подумати про вибачення перед Яценюком за доставлені незручності.Останнім часом мене не покидає думка: генерала   прилюдно опустили «по морді», прем’ер-міністра – за яйця! Що ще треба продемонструвати цій державі, щоб вона зрозуміла наскільки зневажливою і презренною вона стала для українського народу? Скоріше за все більш нічого не треба. Досить засівати бісером перед нею. Навряд чи оцінить.  Що ж стосується «видовища», то депутатам Володимиру Парасюку і Олегові Барні аплодую стоячи, хоч і соромно було на таке дивитись.  Слава Україні!

ПОВАЖАЮЧИ ПРАВО ВИБОРУ.

      16 березня 2014 року жителі Кримського півострова проголосували за возз’єднання з Росією. Днями пізніше Рада федерації РФ включила Крим і Севастополь в склад Росії на правах суб’єктів федерації. Який відсоток голосів було віддано на  «референдумі» за возз’єднання з Росією (20, 30 чи 90), зараз немає ніякого значення. Проголошення «результатів» того референдуму було очікуваним, тому і не викликало у кримчан бурю негативних емоцій, тим більше – масового спротиву. Поведінка кримчан в березні минулого року – це оцінка політики української влади, оцінка діяльності української держави. Це – історичний факт. Це – їх вибір. В цивілізованому світі право вибору людини, як і людської спільноти, прийнято поважати.

     Якщо людина своїми діями, навіть без будь-якої спроби їх пояснити, дала мені зрозуміти, що вона не хоче мати зі мною нічого спільного, чи варто мені доганяти її і пропонувати свої послуги? Думаю, не варто. Якщо вона пізніше  передумає і звернеться за допомогою, це буде зовсім інша справа: від помилки ніхто не застрахований. Але нав’язувати свої послуги, коли мене про це ніхто не просить, я б не став. Тому для мене не те щоб дивною, а неприйнятною є діяльність української держави по відношенню до Криму: продовження відносин, ніби нічого і не трапилось.

     Заява пана Яценюка про готовність уряду затвердити перелік товарів для продажі в Криму свідчить, що пріорітетом для цього уряду є тимчасові матеріальні вигоди, а не моральні засади – наприклад, совість, чи національна гідність. Ніколи і ніхто в світі ще не став поважати державу, яка сама себе не поважає. Ніхто з такою державою серйозних порядних справ мати не наважиться. Це тільки Яценюк разом з деякими чиновниками-високопосадовцями можуть втратити совість, гідність та повагу до себе. А для древнього українського народу ці категорії вибрані давно і надовго, можливо й назавжди, і не стали такими, що легко втрачаються. Історія України є цьому беззаперечним доказом. Держава, яка ігнорує вибір народу, приречена на небуття.

Without arguments…

  Виступаючи нещодавно з промовою в Житомирі голова Верховної Ради Володимир Гройсман заявив, що Україні не потрібні дострокові парламентські або президентські вибори – це ще один крок до дестабілізації ситуації в країні. Як і більшість попередніх заяв влади ця теж прозвучала без будь-яких аргументів, з розрахунком на безапеляційність. А чи так це насправді? Як на мене, то ця заява, м’яко кажучи, дуже непереконлива.

   По-перше, будь-які вибори, строкові і дострокові, дестабілізують не країну, а владу, тому що вибори для будь-якої демократичної країни, як і роди для будь-якої жінки репродуктивного віку є природним явищем і не можуть бути дестабілізуючим фактором апріорі. Вибори також означають закінчення терміну  повноважень державного чиновника. Ось для кого це дестабілізація!  Крім того вибори передбачають собою змагання кандидатів, боротьбу між ними за право бути обраним до влади, в тому числі і боротьбу (війну) компроматів. Останнім часом виборчі перегони кандидатів замість змагання ідей, цілей та програм зводяться до пустопорожніх обіцянок та обливання нечистотами своїх опонентів. А це завжди дестабілізація влади.

   По-друге, для тих, хто хоче і рветься у владу, вибори – дуже бажане і не менш очікуване явище.

  По-третє, для народу України вибори – це затратна необхідність. Процес вибору та обрання народом ефективного управлінця і організатора завжди тривалий, затратний, але необхідний, якщо ми хочемо влади більшості над меншістю – демократії.

   Чи правий голова Верховної Ради, який стверджує, що Україні дострокові вибори не потрібні? Мені вважається, що оцінювати ефективність влади в країні – це право і обов’язок виборців (народу), а не самої влади. Народу і вирішувати в який спосіб позбутися такої влади, яку він має: строковими, достроковими виборами чи зовсім без виборів. Ні, пане Гройсман, Ви – ще не вся Україна.

    А що стосується дестабілізації ситуації у країні, то вибори тут абсолютно ні до чого. Ситуація в Україні давно дестабілізована владою чиновників-казнокрадів на чолі з Вами, пане Гройсман,, президентом та очільником уряду.

НЕСПРИЙНЯТТЯ ОЧЕВИДНОГО

   Вихід на заміну на останніх хвилинах матчу Україна-Іспанія 18-річного Олександра Зінченко сколихнув в українському медіа просторі бурю емоцій, домислів та пліток. З часом замість емоційних заяв почали з’являтись цілком усвідомлені «експертні» оцінки. Так, 18 жовтня в ефірі інформаційно-аналітичної програми «Великий футбол» її ведучий пан Денисов назвав вихід на футбольне поле в складі національної збірної України молодого українського футболіста «процесом натуралізації»?! Що це? Нерозуміння телеведучим значення цього терміну, елементарна безграмотність чи звичайна обмовка? І Ви, шановний читач, і я прекрасно розуміємо, що це не те, і не інше.

   Дійсність полягає в тому, що українці в своєму домі і на своїй землі проживають разом з громадянами України, вважаючими себе «рускім міром», які ніколи не визнавали Україну і невідомо, чи визнають її, як суверенну державу, навіть тоді, коли вона такою стане в повній мірі. Це історичний факт. Це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від того, як до неї відноситись. Про причини цього явища я писав в статті «Про небратські стосунки між сусідами». Причини відомі. Наразі я про інше. Сьогодні українці в Україні проживають разом з людьми діаметрально протилежних поглядів. Досить часто не тільки в місцях громадського користування, а і у власному домі можна почути сперечання з нагоди, здавалося б, очевидної події. Думаю, що наші політики, які вважають себе елітою української нації і протягом двох десятиліть переконували нас, що Схід і Захід разом, що українці з росіянами навіки браття, зробили нам медвежу послугу. Сьогоднішня реальність в Україні дозволяє людині з українським паспортом використовувати державний прапор, як ганчірку для того, щоб прикрити «нужник» на період передвиборчої кампанії. Перед Вами фотографії приміщення гауптвахти (військової тюрми) з часів хазяйнування на Житомирщині німецьких окупантів. В радянські часи це теж була гауптвахта і трибуна для проведення військових парадів. В роки незалежності – невідомо що, в тому числі і місце для справляння нужди за відсутністю громадського туалету.

   

 Під час агітації

До початку і після закінчення передвиборчих заходів

      Мені боляче спостерігати, як місцева влада перефарбувала паркани, поручні мостів, опори нічного освітлення в кольори державного прапору. Собакам байдуже на який колір пісять. Таке враження, що деяким двоногим істотам теж.

Гидко дивитись на викинутий на узбіччя дороги з вікна проїжджаючого автомобіля пакет з домашнім сміттям і на моє зауваження чути у відповідь: «тєбє нада, ти і убірай». Це ненормально, коли в одному будинку, в одній країні живуть люди, один з яких будує, а другий – руйнує. Держава при цьому робить вигляд, що все в порядку. Я не вважаю, що це і є той порядок, який потрібен українцям. 

ЯКЩО ЗНЯТИ ЛАПШУ З ВУХ….

   Публікуючи статтю «Чи можливо зупинити сьогоднішнє зубожіння народу без війни?» я не ставлю за мету розпалити всепожираюче вогнище громадянської війни і закидати мені цього не варто. Я реаліст і прекрасно усвідомлюю, що однією чи навіть сотнею статей війни не розпалити. Слово здатне прискорити або пригальмувати певні процеси в суспільстві – це очевидно. Але слово ніколи не замінить справи. Можна досить довго і голосно, навіть великим хором, кричати «цукор! цукор!...», але в роті від цього солодше не стане. Мета цієї публікації зняти рожеві окуляри з очей і лапшу з вух тієї частини довірливих українців, які називають речі своїми іменами, хочуть жити в реальному житті, правильно оцінювати навколишні події та приймати адекватні рішення. Для тієї частини моїх земляків, яким комфортніше біля екрану телевізора під час передач про нові значні досягнення влади у вигляді чергового кредиту МВФ та турботливих українських роботодавців, ніж перед прилавком продуктового магазину або на ринку, мої статті навряд чи викличуть певний інтерес.

   А що стосується громадянської війни в Україні, то, на мій погляд, це лише питання часу. Її багаття вже давно складене ахметовими, кравчуками, лазаренками, симоненками…

  Невже у нас не існує можливості розібрати це багаття і не дати йому розгорітись? Звичайно, існує. Це – бажання гаранта Конституції України, або, як прийнято сьогодні говорити, його політична воля. Але таке його бажання це вже щось з телевізійного життя, з області фантастики. 

Чи можливо зупинити сьогоднішнє зубожіння народу без війни?

Моя відповідь на це запитання – ні. Неможливо. Я не прихильник війни. Разом з тим, я не знаю ніякої іншої можливості вирватись зі злиднів мирним шляхом з посмішкою на вустах. Я не претендую на істину і готовий визнати свою помилку, якщо вона є в моїх міркуваннях. Для того, щоб зупинити процес зубожіння народу і знайти шлях виходу із нього насамперед потрібно проаналізувати і правильно оцінити події, що відбуваються в країні. Останні роки ми чуємо багато різних слів від влади про події навколо нас: реформи, оптимізація, удосконалення, деолігархізація, децентралізація, скорочення, анексія, корупція і т.ін. Але після всіх цих благозвучних слів наше життя стає все важчим і біднішим, все більш принизливим. А що ж насправді відбувається в нашій країні?

Джерелом достатку людини є її здоров’я, праця та природні ресурси. Кількість кожного з компонентів впливає на розмір достатку. Як кажуть: чим більше, тим краще. І навпаки. Це ствердження в однаковій мірі стосується і окремої людини, і будь-якої спільноти, і цілого народу. Чому сьогодні український народ живе бідно і його матеріальне становище постійно погіршується? Що нам заважає жити краще? Знайти відповідь на ці запитання не так вже й складно. Якщо в країні абсолютна більшість її населення живе в достатку і щасливо, а одна (декілька) окремо взята людина бідна і нещасна, то причини її бідності і нещастя треба шукати в ній самій. Такими причинами можуть бути відсутність здоров’я або неможливість чи небажання працювати. Якщо ж в країні значна частина, або навіть більшість її населення, живуть в нещасті і злиднях, то причина цього явища лежить не в окремо взятих людях, а в суспільному устрої, тобто в суті влади та держави. Тут було б доречним зробити невеличкий відступ від теми. Протягом всього свідомого життя я спостерігав, як в молодості людина для досягнення  своєї мети досить часто вибирає найлегший і найпростіший шлях, не обтяжуючи себе вимогами закону та моралі. В підліткові роки, коли хотілось покурити, а купити цигарок не було за що, я був серед тих однолітків, які безсоромно і відносно легко викрадали їх з прилавків тютюнових кіосків. Коли підріс, став працювати і заробляти гроші, мої погляди не дуже змінились. Проходячи повз якої-небудь суспільної або державної речі, що «погано лежала» я міг її привласнити собі, особливо не переймаючись моральністю свого вчинку. Якби мене було обрано президентом або призначено прем’єр-міністром уряду чи працював би я на цих державних посадах з поглядами переконаного альтруїста? Не впевнений. До чого я веду? Законослухняний громадянин може легко перетворитись в звичайнісінького злодія при належних умовах для крадіжки і відсутності покарання за скоєний злочин, тоді як зворотний процес легким і простим не буває ніколи. Немовля легко звикає до харчування молоком з пляшечки через соску і майже ніколи добровільно від неї не відмовляється, крім випадку, коли наступна соска буде мати ширший отвір.

Повертаючись до теми нашої розмови спробуємо розібратись, що відбувалось і відбувається останню чверть століття з майном і ресурсами України, єдиним власником яких є український народ. 24 роки тому влада і держава, які дістались нам у спадщину після розпаду СРСР, почали створювати, і до сьогоднішнього дня вдосконалюють умови для власного надмірного збагачення. Протягом цього часу перестав існувати найбільший в світі Чорноморський торгівельний флот з його тисячами кораблів, багатомільярдною інфраструктурою і сотнями тисяч висококваліфікованих фахівців. Ця держава відмовилась від ядерної зброї з її управлінським, науковим, інженерним та тиловим забезпеченням разом з унікальними кадрами багатомільярдною вартістю. Зникли цілі галузі промислового виробництва, не говорячи про тисячі окремих великих фабрик і заводів, руїни яких заростають бур’яном. Відбулося реформування армії і флоту, котре закінчилось втратою і армії, і флоту, разом з танками, літаками, кораблями, будівлями, спорудами і цілими військовими містечками. Продовжується реформування медицини, освіти та культури, одним з наслідків якого є катастрофічний стан здоров’я населення і, зокрема, школярів, тільки 10 відсотків котрих можна віднести до умовно здорових. Відбулася анексія Криму. Готується введення особливого статусу окремих районів Донбасу та вдосконалення Конституції України. Внаслідок всіх цих і їм подібних процесів з цілком благозвучною назвою на кшталт слів, згаданих на початку цієї статті, український народ втратив не тільки більшість свого промислового виробництва, матеріальних цінностей та природних ресурсів, а і значну частину власної території разом з її багатомільйонним населенням. Більш того, державний борг України за роки незалежності вже став співрозмірним з її річним ВВП. Всі ці події мають одну цілком просту і зрозумілу назву. Це звичайнісіньке ПОГРАБУВАННЯ українського народу його владою та державою. За 70 років свого життя мені жодного разу не довелось зустріти злодія, який прийшов до потерпілого і власноруч повернув йому вкрадене у нього напередодні. І ніколи не чув про таке. Абсолютно всі, без жодного винятку, українські мільярдери і мільйонери, що розплодились за роки незалежності мов гриби після теплого рясного дощу, незалежно від своїх державних посад, давно вважають статки, якими сьогодні володіють, своєю власністю, і навіть думки не мають повернути все це у власність тому, кому ці багатства належать – українському народу.

Саме тому моя відповідь на запитання винесене в заголовок цієї статті – ні. Це неможливо. Або ми продовжуємо терпіти пограбування та знущання від влади, або повертаємо втрачене силою. Третього не дано.

ПРО НЕБРАТСЬКІ СТОСУНКИ МІЖ СУСІДАМИ

Війна на рідній землі заставляє чоловіка хвататись за зброю і бігти на фронт. Це природний чоловічий інстинкт. Сьогоднішня війна в Україні застала мене таким, коли я за станом здоров’я був більш лежачим, ніж ходячим, тим більше - бігаючим. Але перші думки все рівно були пов’язані з війною. Що робити? Як захистити дітей, сім’ю, Батьківщину? Де наша армія? Чому мовчить держава? Чим допомогти добровольцям, які пішли захищати країну і мирний народ? Думок було багато. Думки були різні. Іноді за душу брав сумнів. Траплялося, що душа і розум втрачали звичні орієнтири, ноги не відчували опори. Таке враження, що біле перестало бути білим, а чорне – чорним. Дуже важко було зрозуміти людей, які ще вчора були знайомими, близькими, рідними, а сьогодні раптом стали іншими. Може ще не ворогами, але вже чужими. Це стосується  і земляків, і тих, що проживають за межами України. Більше року вже пройшло від початку війни. З часом все більше зрозумілого стає в цій війні, все більше відповіді на ці, розриваючі душу, запитання.

Вже давно припинились істеричні запитання-ствердження від родичів з Росії: як же ви живете, адже вам пенсію по півроку не виплачують, або як же ви в магазин ходите, у вас же фашисти з автоматами по вулицях бігають. Стихла ейфорія "Кримнаш" з нагоди пограбування Росією у України Кримського півострова. Здебільшого припинилось регулярне спілкування. Залишилась тільки напруга в стосунках. З’явилась настороженість. І ще з’явилось велике бажання докопатись до істини, розібратись в причинах "російсько-української" війни. Причому, значно менше турбують причини особистого характеру. Мене, звичайно, цікавить ситуація, коли люди, що посідають різні щаблини влади в країні, в тому числі і найвищі, починають привласнювати собі те, що їм ніколи не належало і не може належати ні по закону, ні по совісті: природні ресурси, державні кошти, і саму державу, точніше її основні функції. Але це тема окремої розмови. А наразі про причини війни. Повторюсь, мова піде не про державних злодіїв, які всіма заходами хочуть зберегти свою владу і можливість безмежного і безкарного, за їх переконанням, збагачення за рахунок народу. Чому значна частина вчорашніх знайомих, близьких і рідних мені людей по обидві сторони державного кордону, сьогодні стали чужими? А може це трапилось не сьогодні? Чому на сході України тривалий час йде війна? Що це за війна? Чи вона дійсно російсько-українська? Чому держава, яка останні 300 років називає себе Росією, багато разів здійснювала агресію відносно інших народів? Що заставляє її бути агресивною? І взагалі, агресія – це явище тимчасове чи постійне? Яке її коріння?

Перед процесом дослідження вважаю за необхідне чітко наголосити про тему дослідження. Я не збираюсь переглядати і піддавати сумніву сам факт агресії Російської держави проти України. Це очевидний факт. Він не потребує ні підтвердження, ні спростування, як і той факт, що російський народ не засуджує агресію своєї держави проти України, а навпаки, в більшості своїй підтримує цю агресію. Я не дуже довіряю тим 80-89 відсоткам (за офіційними даними РФ) народної підтримки політики Кремля, але я чітко бачу відсутність масового супротиву російського народу, чи хоч би масового осудження агресивної поведінки своєї держави до сусідніх народів. Це теж очевидний факт. Темою нашого дослідження є причини небратських (агресивних) стосунків між окремими людьми і цілими народами. Приймемо за основу той факт, що людина є частиною Природи і живе за її законами та взаємодіє з іншими такими ж її частинами: рослинним та тваринним світом, надрами, водою, повітрям – всім тим, що складає собою навколишнє середовище, умови для проживання на Землі всіх живих істот. В різних куточках нашої планети умови проживання суттєво відрізняються між собою. Людина є продуктом середовища, в якому вона проживає. Чи означає це, що середовище проживання є причиною, а існування і поведінка окремої живої істоти в ньому є наслідком? Так, але це неповна відповідь. Людина відрізняється від інших живих істот наявністю інтелекту, уяви та духовного життя. Саме це дає їй підстави  відчувати себе "господарем" середовища проживання, "надістотою" серед всіх інших живих істот. Це по-перше. А по-друге, і найголовніше, поведінка людини визначається її відношенням до навколишнього середовища, проявом свого власного інтелекту, уяви та душі. Одна людина відчуває себе господарем середовища проживання, надістотою і їй абсолютно байдуже, як при цьому буде почуватись сусідня жива істота, незалежно від того, хто це буде: тварина, рослина чи людина, пташка в небі чи бездомна собака в дворі. Поведінка такої людини нагадує поведінку вовка в лісі, або поведінку корови, що пасеться на лузі: вона не переймається долею трави, яку їсть, чи станом бігаючих по землі жучків і комах, на яких оправляється. Інша людина відчуває себе насамперед частиною Природи і живе в злагоді та взаємодії з нею. Разом з тим, розуміючи своє виключне місце в живому середовищі, така людина розуміє і свою відповідальність за наслідки власної поведінки та діяльності, тому дбає про здоров’я природи, навколишнього середовища та їх майбутнє.

Історично склалось так, що саме ця особливість розвитку людини і суспільства (відношення до середовища проживання, до Природи) стала визначальною в їх поведінці. Історична наука надає нам переконливі докази того, як природні умови впливають на поведінку людини, на спосіб її життя. Первісні люди проживали переважно в середніх широтах Землі. Археологічні розкопки по всій планеті є цьому доказом. Пояснення просте: на цих широтах є всі умови для проживання людини: природні світло, повітря, вода, їжа і тепло. Споконвіків люди на родючих грунтах вели і ведуть осідлий спосіб життя і живуть в гармонії з природою. В той же час менш родючі грунти заставляють людей і тварин мігрувати, вести кочовий спосіб життя в пошуках їжі. З часом осідла людина з мисливця та збирача перетворюється в хлібороба, будівельника, починає оволодівати багатьма різними ремеслами та професіями, вдосконалюючи знаряддя праці та свій спосіб життя. Кочова людина в той же час залишається здебільшого мисливцем та збирачем, продовжує користуватись найпростішими природними знаряддями праці та дарами природи, не задумуючись про її відновлення.

Період трансформації людини з істоти природної в істоту природно-соціальну, іншими словами, період розвитку людини і суспільства від дикості до цивілізації в умовах осідлості проходить значно швидше, ніж в кочових або напівкочових умовах. Дикість і агресивність - поняття, які тісно переплетені між собою. Агресія – невід’ємна риса людини доцивілізаційного періоду. Нікого не вбиваючи, кочова або напівкочова людина в ті часи не могла вижити. Вбивство інших живих істот та збиральництво тривалий час було єдиним джерелом харчування для кочових та напівкочових людей.

Лише з часом після тривалої еволюції, з розвитком нових вмінь і навичок, з розвитком ремесел і нових професій необхідність вбивати і руйнувати трансформується в необхідність вирощувати, виховувати, будувати, творити. З розвитком інтелекту агресивність людини зменшується. Наявність агресії у людини свідчить, насамперед, про знижений рівень її інтелекту, незалежно від часу та місця проживання. Саме тому в дитинстві людина значно частіше, ніж в дорослому віці,  використовує фізичну силу для заволодіння чужим майном,  а не інтелект.

Весь матеріальний світ існує в часі і просторі. Кожна людина, як і суспільство та держава, є носіями свого власного досвіду, притаманному саме їх віку та середовищу, в якому вони проживають. Перейдемо до сучасного життя і проаналізуємо декілька життєвих ситуацій. Можна придбати будь-який товар, наприклад, бізнес, або футбольний клуб за гроші, а можна - відправивши на той світ його власника. Стати власником ондатрової шапки можна, придбавши її в магазині, а можна - зірвавши з голови прохожого. Придбати острів чи півострів можна, домовившись про ціну з його власником, а можна і пограбувати, коли держава обезкровлена, як це зробила РФ з Кримом. Ввійти в автобус на зупинці можна по черзі, а можна і розштовхуючи пасажирів. Все це питання цивілізаційного вибору людини, держави та народу.

Нічого трагічного, тим більше принизливого і образливого немає в тому, що на одній планеті люди, як і людські спільноти, як і народи та держави знаходяться на різних етапах людського, суспільного та державного розвитку. Це цілком нормальне природне явище. Це так само, як нормальним є проживання в одній сім’ї людей різного віку, а значить різного рівня розвитку, як проживання в одному багатоповерховому будинку сімей різних за віком, а значить різних за досвідом сімейного життя, різних за своїми звичками та уподобаннями. Природньо молодшим вчитись у старших, набуваючи знань та життєвого досвіду. Природньо старшим  ділитись з молодшими своїми знаннями та досвідом. Трагедія починається там і тоді, коли в людському суспільстві окремі його члени починають жити по законах дикої природи – по праву сили. Я чудово розумію бажання моєї п’ятирічної внучки бути дорослою, коли вона на ласкаве звернення "моя маленька" відповідає з образою та викликом: "Я не маленька!". Мені зрозуміле рішення київського князя Володимира прийняти в кінці Х століття християнську віру і хрестити свій народ як черговий важливий крок у розвитку знань, культури, цивілізації. Воно викликає велику повагу до нього і захоплення його державницьким розумом, мужністю та готовністю вчитись у старших та мудріших. Можна зрозуміти, але поза межами поваги находяться дії московського царя в ХVIII столітті по привласненню собі назви та історії великого древнього сусіднього народу. Так само зрозумілі, але не можуть викликати схвалення злочинні дії "козятинської швачки"* по привласненню собі звання та історії академіка медицини як і спроби московського президента та митрополита в ХХI столітті привласнити собі виключне право на ім’я, історичну та культурну спадщину хрестителя Русі київського князя Володимира. Ці дії козятинського та московських «цивілізаторів» дуже нагадують історію багатодітної жінки на дев’ятому місяці вагітності, яка, посилаючись на довідку з різними підписами та печатками, намагається переконати всіх, що вона незаймана. Смішно, панове, якби не було так сумно.

Дві світові війни ХХ століття з їх багатомільйонними жертвами та величезними матеріальними втратами, на мій погляд, остаточно переконали цивілізовану частину людства в тому, що жити в мирі і співробітництві краще, ніж вбивати та грабувати. Закономірно, що в

1975 році лідери 33-х європейських країн, США та Канади підписали Заключний акт Наради про безпеку та співробітництво, основним досягненням якої є відмова від застосування сили для вирішення спірних питань та визнання непорушності державних кордонів в Європі.

Наближаючись до висновків нашого дослідження було б корисним пригадати деякі загальновідомі факти. Перший. З території проживання нашого народу, незалежно від того, хто і як його називав в різні часи, від 1654 року – народження національної держави – до  наших днів не починалося жодної війни проти сусідів. Другий. З території проживання народу, який має свою державу зі столицею в Москві (я, як історик, не вважаю, що Росія це його історична назва), починалося безліч війн проти сусідніх народів. Очевидно, що рівень агресивності цих двох народів різний. Цей факт можна пояснити тільки рівнем цивілізаційного розвитку народів та держав. Більш нічим. Вважаю, що словосполучення "російсько-українська" війна на Донбасі не пояснює суть цієї війни, тому і не являється правильним. За своїм змістом – це війна різних цивілізацій, війна за право вільно жити і працювати на своїй землі в мирі та взаєморозумінні з сусідами, незалежно від мови спілкування, національності та віросповідання. По іншу сторону лінії фронту – Російська федерація, а якщо точніше, то Московське царство. Цим все сказано. До тих пір, поки ділянка державного російсько-українського кордону в Луганській, Донецькій та Херсонській областях буде в дійсності пролягати по лінії зіткнення, війна не припиниться. Коріння цього кровопролитного конфлікту лежить в принциповій відмінності світоглядів людей і народів, що воюють між собою. Національність та мова спілкування тут ні до чого. Одні хочуть мирно жити на своїй землі, працювати, творити, добавляти та множити свої здобутки і заробляти на достойне проживання. Інші хочуть мати хорошого царя (президента, імператора, пахана) і кормитись з його щедрої руки, яка тільки і вміє, що віднімати та ділити. Чи може цей конфлікт швидко закінчитись? Правильно, не може! Світогляд народів легко і швидко змінити неможливо, якщо це можливо взагалі. Але мільйонів мирних людей, які вже постраждали і   будуть страждати в майбутньому із-за цієї війни не це цікавить. Їх турбує тільки одне – найшвидше припинення кровопролиття та руйнування середовища людського проживання.

Для закінчення війни потрібно усунути її причину. Причина війни на Донбасі полягає в тому, що конкретна людина або організована група людей, що мають свої прізвища, ім’я та по-батькові, громадянство та місце проживання і мають можливість керувати діями держави, використала цю споконвічну різницю світоглядів сусідніх народів і спровокувала та проводить міжнародну війну для вирішення своїх власних інтересів. Наприклад, для власного надмірного збагачення за рахунок народу, або для задоволення своїх якихось маніакальних потреб. Але це вже не історична тема. Це поле діяльності міжнародної поліції та міжнародного  трибуналу. Досліджувати злочини проти людяності або психічні захворювання це справа інших професіоналів. Мені це не з руки.

___________________________________________________________

* «Козятинська швачка» - Слюсарчук А.Т.,1971 р. нар., випускник спецшколи-інтернату та ПТУ-17 м. Козятина, Вінницької обл., по спеціальності – швачка. Шахрай-псевдонауковець, що видавав себе за відомого нейрохірурга, академіка медицини і надавав за великі кошти некомпетентну лікарську допомогу, яка привела до інвалідності та смерті хворих людей. За підробку документів, шахрайство та вбивство хворих людей Сихівським райсудом м. Львова 14 лютого 2014 року приговорений до вісьми років позбавлення волі.

               29 квітня 2015 року.                               Борис Дем'янчук, історик.

Звернення до Президента України.

                                                                 Верующий закону внимателен к заповедям,
                                                                 и надеющийся на Господа не потерпит вреда
                                                                 (Библия. Ветхий завет. Книга премудрости
                                                                 Иисуса, сына Сирахова. Стих 32).

Три місяці тому, пане Президенте, я звертався особисто до Вас з листом, в якому просив гаранта Конституції України захистити український народ від приниження та пограбування власною державою. Приводив докази цього пограбування з життя моєї сім’ї. В цьому ж листі я попереджав Вас, що людське терпіння не безмежне, що у Вас залишилось не так багато часу для виконання своїх обіцянок, а зараз своїх обов’язків для встановлення справедливості в українському суспільстві.

Невже Ви, як і Ваші попередники, вважаєте, що Ваша бездіяльність, рівно як і «діяльність» залишиться безкарною?

11 липня 2015 року в Україні – це не 11 вересня 2001 року в Сполучених Штатах Америки. Бойові дії 11 липня в Мукачево з людськими жертвами можуть бути останнім попередженням Вам перед початком громадянської війни. І чотирма тисячами загиблих, як в США, це не закінчиться. Це наслідок Вашої президентської, парламентської, урядової діяльності, а точніше бездіяльності.

Три місяці тому, звертаючись до Вас з листом, я надіявся, що між простим народом і злодійською державою Ви приймете сторону народу і будете захищати саме його інтереси.

Цього не трапилось. Жаль. Дуже жаль. А так хотілось, щоб Ви залишились в людській пам’яті народним президентом!

Ніколи і ніхто не ставив Вас в один ряд з Вашим попередником за рівнем інтелекту. Не збираюсь цього робити і я. Але дуже цікаво було б отримати Вашу відповідь на запитання: чому більше ніж за рік Вашого президентства народ не чує від Вас оцінки суспільних процесів, які відбуваються в Україні останніми роками?

Приведу деякі приклади. 

1.   Врадіївський народний бунт влітку 2013 року.

2.   Масові мітинги в багатьох містах України в листопаді 2013 року.

3.   Масовий добровольчий рух українського народу на захист своєї країни від зовнішнього агресора та масове волонтерство в 2014-2015 роках.

4.   Масові приклади так званої смітникової люстрації восени 2014 року.

5.   Масові демонстрації, пікети і інші заходи проти податкової та кредитної політики в 2015 році.

6.   Масові пікети по всій країні проти кадрових призначень на державні посади протягом всього року Вашого президентства.

Це тільки деякі з загальновідомих явищ. Зовсім не потрібно бути великим інтелектуалом, щоб зрозуміти, що всі ці явища одного і того ж процесу.  Пане Президенте, так що ж є тією причиною, яка заставляє народ масово не один раз в житті, а протягом років добровільно йти на смерть, виходити на вулиці і майдани на мирні протести та демонстрації? Підкреслюю, мирні. До недавніх пір. На превеликий жаль, Ви не спромоглися об’єктивно оцінити та адекватно відреагувати на ці мирні події.

Закінчити звернення хотів би посиланням на слова епіграфа. Більше двох тисячоліть тому мудрі люди зауважували, що віруюча людина не буде терпіти шкоди. Досвіду двох тисячоліть для нинішньої української влади виявилось недостатнім для розуміння процесів, що відбуваються в нашому суспільстві останніми роками. Ну, про що далі можна говорити?  Треба тільки уважно читати розумні книжки, панове, або спілкуватись з народом – носієм мудрості.

Петро Олексійович, у Вас, на мій погляд, ще залишається можливість, на відміну від Ваших попередників, ввійти в історію президентом, якого в складні часи не залишили такі чоловічі риси, як мужність і честь. На жаль, варіантів залишилось всього два. Перший: невідкладно покарати мірою адекватною заподіяному розкрадачів і марнотратців державного бюджету і народних ресурсів. Перших – показово і терміново. Всіх інших – тихо, спокійно, згідно карного кодексу, в робочому режимі. І продовжувати займатись декомунізацією, створенням чергових антикорупційних та антикризових проектів, адміністративною реформою, безвізовим режимом з країнами ЄС і іншими важливими для Вас справами.

Другий: визнати, що справа захисту інтересів власного народу є непідйомною для Вас ношею. І піти з посади з вибаченнями перед народом за втрачені Вами можливості, час і людську довіру. При цьому, вибори наступного Президента України повинні відбутися за Ваші власні кошти. Це буде чесно і гідно Вашої посади. В такому випадку можна буде сподіватися, що тема Вашого президентства буде закрита, а окремі його деталі Вам будуть пробачені Вашими виборцями.

Все інше, то таке, як каже Мирон Богданович – безчестя і безслав’я, як мінімум.

12 липня 2015 року                                    Борис Дем’янчук, пенсіонер.

ДЕРЖАВА І Я

Я громадянин України, етнічний українець. Моя дружина теж громадянка України, етнічна росіянка. Проживаємо ми на Житомирщині. Більшість моїх дорослих дітей і внуків проживають в інших країнах і є громадянами інших держав. Частина дітей проживає в Україні. Мої брати і сестри проживають на Рівненщині та Вінниччині. Мої друзі та колеги по колишній службі або роботі проживають здебільшого в нашій країні.  Таких сімей, як моя, багато. Закономірно, що ми, моя сім’я, ідентифікуємо себе  як частина українського народу. Але писати від імені народу я не можу за відсутністю таких повноважень. Тому пишу від власного імені. Мені так зручніше.

Чи потрібна мені сучасна українська держава? Ні, не потрібна. Чому? Це не моя держава. Вона діє не в моїх інтересах. Чи може ця держава змінитись на краще? Звичайно. Вона може стати більш досконалою. Саме цим українська держава і займалася всі роки незалежності, в тому числі і останні півтора роки війни, але моєю вона так і не стала. Всі її зміни – це зміни форми і розмірів. Кланово-олігархічна суть її всі роки незалежності залишається незмінною. Доцільніше було б поставити запитання дещо інакше: чи може ця держава самостійно змінитись по суті, чи стане вона діяти в моїх інтересах, в інтересах власного народу? Щоб отримати об’єктивну відповідь на це запитання, потрібно розуміти, що народ є єдиним власником і господарем країни (держави) в якій проживає, а держава – це інструмент, користуючись яким народ так організовує своє існування, щоб кожна окрема людина, і всі разом, були щасливими і задоволені своїм життям. Об’єктивна відповідь очевидна: суть держави не може сама по собі змінитись точно так же, як кухонний ніж або ложка не можуть перестати бути ножем або ложкою до тих пір, поки їх не чіпати.

Нетерплячий читач вже здогадується до чого цей автор веде. А найбільш нетерплячий вже переконаний, що автор цих слів – ворог української держави і закликає до її повалення. Не маю наміру сперечатись з таким розумінням і переконувати вас у зворотному. Якби не одне «але». Справа в тому, що держава – це в тому числі і живі люди. Якщо кухонний ніж тупий або «щербатий», його можна відремонтувати або викинути у смітник і взяти інший. З людиною, тим більше з тисячами людей в цивілізованому суспільстві так поступати не можна.  

Історія сучасної української держави свідчить про те, що вона втратила зв’язок з народом і системно діє лише у власних інтересах. Народ для цієї держави давно вже перетворився в електорат, який  існує на її електоральному полі в очікуванні чергової порції гречки, консервованої кільки в томаті або іншої подачки в вигляді 5-7 відсоткової прибавки до пенсії, пограбованої на 50-70 відсотків цією ж державою напередодні.   Мої мирні і законні вимоги до держави перестати мене грабувати і знущатись над моєю людською гідністю,адресовані і відправлені президенту України півроку тому, ні гарант Конституції, ні держава  не чують  і не хочуть чути. Для мене, як для громадянина України, очевидним є той факт, що українська держава в такому вигляді і такого змісту, яким вона є сьогодні мені не потрібна. Чи відремонтується цей інструмент самостійно? Чи впаде він на смітник історії без мого втручання? Чи підуть добровільно з державних посад тисячі українських чиновників, починаючи з президента, уряду, народних депутатів, прокурорів, суддів, керівників митниці, армії, міліції...? Відповідь очевидна. На жаль. Чи є в мене вихід з цієї ситуації? Звичайно є.

Тут простим поваленням влади чергових казнокрадів не обійтись. Цей урок історії півторарічної давності ми гарно засвоїли. Цінується, захищається і буде любимим все життя тільки те, що збудовано, вирощено і виховано власними руками і серцем. Хіба ми цього не знаємо? Проблема полягає в тому, що мені і мільйонам таких як я українців потрібна СВОЯ держава. Ніякий клан - ні дніпропетровський, ні донецький, ні вінницький, ні будь-який інший мені моєї держави не побудує. Ніякий олігарх - ні відвертий бандит-головоріз, ні тихий рейдер-відтискувач, ні халявщик-синок, що отримав   мільйонні статки і владу від батька-високопосадовця,  цього теж не зробить. А подарунка від добрих дядьків або тіток, не те, щоб від сусідів, навіть із-за океану, навіть в дуже гарній упаковці я вже й сам не візьму. Досить. Навчений уже. Ніколи і ніхто, крім мене самого, мені моєї держави не побудує! Так, процес побудови національної держави багатомільйонного древнього народу справа не одного дня і не одного року. Складність завдання мене не лякає. Вага теж. Українці народ працьовитий і терпеливий і коли потрібно організуватись можемо і вміємо. Ніякого заморського гетьмана нам для цього не потрібно. Свої є. В своєму домі самі порядок наведемо.  Слава Україні!

Борис Дем’янчук