РОЛЬ ПРЕЗИДЕНТА

Не вчіть яблуню родити яблука,

просто відженіть від неї свиней.

                          Г.С.Сковорода.

   Запитання кандидата в президенти П.О.Порошенка до українських виборців, з поглядом на свого опонента, чи готові вони стати пасажирами літака, за кермом якого буде пілот без відповідних знань управління літаком і будь-якого досвіду, свідчить про визначальну роль президента в управлінні державою. В розумінні Петра Олексійовича, звичайно, і тієї однієї четвертої частини виборців, що підтримали його в другому турі виборів.

   Чому ж три чверті виборців не сприйняли такого вбивчого, на перший погляд, порівняння і президентську посаду довірили Володимиру Зеленському, людині без спеціальних знань державного управління і будь-якого політичного досвіду? Волевиявлення виборців в ході виборів президента України свідчать як мінімум про дві беззаперечні речі.

   Перше, значна більшість українців не сприймають себе пасажирами літака, а президента, якого вони самі обирають на найвищу державну посаду, як свого керманича. Сучасні українці – це нащадки хліборобів, тисячолітній досвід яких остаточно переконав, що якість їх життя, як і саме життя, залежить від них самих. Зовсім не випадково українська народна мудрість говорить: гарно попрацюєш – гарно поживеш, та на Бога надійся, але сам не плошай.

   Друге, українці – волелюбна нація, яка ніколи не визнавала будь-якої зверхності над собою, крім Бога. Терпіти тимчасово і боротись проти поневолення могла, тільки не визнавати. Коліївщина, опришки, гайдамаки, козаки – явище суто українське, є беззаперечним підтвердженням цього історичного факту. Масова еміграція українців за кордон в різні часи теж є свідченням нетерпимості до насилля, неволі та несправедливості. Традиційно прийнятним для українців було і залишається рішення віче – загальних зборів громади. Вважаю, що одним із факторів, що вплинув на наше волевиявлення, є зростання до критичної межі недовіри до особи Петра Олексійовича Порошенка, який своєю надмірною тягою до власного збагачення, в тому числі і на крові воюючого народу, в значній мірі скомпрометував себе як гарант Конституції.

   Пересічний українець розуміє, що для виконання функцій президента спеціальні знання і досвід управління державою далеко не головні умови для підтримки виборцями кандидата на найвищу державну посаду. Чесність, порядність, відповідальність, оголене відчуття справедливості – ось грані характеру людини, яку хочуть бачити на посаді президента українські виборці. Чи відповідає нашим бажанням Володимир Зеленський, чи ні  час покаже.

   Президентські виборчі перегони – 2019 засвідчили ще один важливий факт – українське громадянське суспільство вже пройшло досить значний шлях в своєму розвитку. Суттєво зменшилась в зрівнянні з попередніми роками кількість виборців, готових продати свій голос за пакет гречки і баночку кильки в томаті навіть при тому, що ціна за один проданий голос зросла до тисячі гривень. Ми вчимось вирішувати свої проблеми самі, без очікування сторонньої допомоги, без крові і потрясінь, цивілізованим шляхом. Слава Україні!   

                

ВЕСНА НАДІЇ

                                                                                           Було нам важко і було нам зле,

                                                                                           І західно, і східно.

                                                                                           Було безвихідно. Але

                                                                                           Нам не було негідно.

                                                                                                                Ліна Костенко

   Деталі політичної мозаїки в Україні з початком весни 2019 року почали складатися досить привабливо для людей патріотичних поглядів. Ще вчора, розбещена подачками комуністичної і сучасної української влади, більшість населення виживала в очікуванні чергової передвиборної обіцянки, або подачки у вигляді «підвищення» зарплат і пенсій. Вже звичним для господарського ока стало передвиборне засівання «турботливими» політиками свого електорального поля банальними гречкою та кількою в томаті, іменними кульковими ручками, копійчаними кишеньковими календариками та поліетиленовими пакетами. Найбільш працьовита та ініциативна частина українців подалася на заробітки в інші країни. Дехто продовжував тинятися в пошуках роботи, дехто – шукати вихід з горя в оковитій. Більше чотирьох десятків кандидатів на посаду президента України лише підкреслювали глибину нашої політичної кризи.

   Перші паростки надії на позитивні зміни в країні зазеленіли ще в січні, коли об’єднана з чотирьох невеличких партій і ряду громадських організацій демократична опозиція висунула єдиного кандидата в президенти  від демократичних сил – Анатолія Степановича Гриценка. В перший день весни голова парламентської партії «Самопоміч» кандидат в президенти України А.І.Садовий  заявив про зняття своєї кандидатури з президентських перегонів  на користь більш рейтингового кандидата від демократичних сил А.С.Гриценка. Рішення А.І.Садового – приклад патріотизму політика, який здатен в складний час, коли на шальках виборчих терезів вирішується питання існування самої держави Україна, продемонструвати свою державницьку позицію і свої власні політичні амбіції підпорядкувати інтересам народу. Без перебільшення вважаю це безпрецедентне в історії України рішення епохальним. Маю велику надію, що поступок А.І.Садового не останній серед кандидатів в президенти і лідерів громадської думки.

   Цілком можливою може стати ситуація, коли свідома патріотична меншість українських виборців отримає перемогу на виборах президента абсолютно законним демократичним шляхом і, що саме головне, без жодної краплі пролитої крові. Слава Україні!       

В АВТОБУСІ

   

   Стою на зупинці в очікуванні громадського транспорту. Прохолодно. Сльота під ногами. Під’їхав автобус. З його відкритих дверей дихнуло теплом і затишком. Увійшовши всередину, показую пільгове посвідчення … і зустрічаю приємну посмішку водія.

   -Доброго дня. Проходьте, будь ласка. В салоні є вільні місця, присядьте, - чую немов з казки. Ноги не хочуть рухатись. Стою зачарований. Не поспішаючи рушив автобус. За вікнами пропливають знайомі краєвиди. Потроху прийшовши до тями, цікавлюсь причинами нетипової поведінки водія.

   - Все дуже просто, - чую у відповідь. – Ви перший пасажир, який перед входом в автобус  очистив від брудного снігу своє взуття.

   Уже давно закінчилась моя поїздка в автобусі. Добігає кінця багатий пригодами сьогоднішній день. Чомусь не залишають моєї сивої голови думки і спогади, навіяні поїздкою? Чи дійсно так важко вирватись з бідності, безладу, несправедливості, свавілля влади – цього жахливого українського кругообігу? А може все значно простіше?

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД ЧИ ДАВНЯ ЗВИЧКА?

   Створення автокефальної помісної Православної церкви в Україні поставило в порядок денний питання про церковний календар. За яким календарем буде жити відновлена українська церква? За сучасним григоріанським чи за старим юліанським, прийнятим більше двох тисяч років тому? За григоріанським календарем уже біля половини тисячоліття проживають християни майже всіх народів світу. Православні віруючі в Україні, які входили до складу Російської імперії (СРСР, РФ), протягом більше трьохсот років продовжують жити за юліанським церковним календарем. Прокинувшись сьогодні вранці, я звернув увагу, що більшість бутонів кімнатної квітки Шлюмбергера (в народі – декабрист, Різдвяна квітка) досягли свого апогею досконалості. Вершина цвітіння Різдвяної квітки підтверджує який з двох календарів є більш природним.

   Христос народився!  
   Зі святом вас, дорогі діти Христові!  

ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ ЧИСЛА

Зона ділиться на три категорії засуджених: мужиків, злодіїв і шісток. Злодій – еліта зони. Йому працювати западло.

Той, хто топтав зону

   Рішення суду про арешт Надії Савченко викликало в українському суспільстві неоднозначну реакцію. Більшість людей, згідно даних різних опитувань, 53-55% вважають Н.Савченко терористкою і підтримують її арешт і позбавлення волі на період проведення слідства. Меншість, 45-47% опитуваних вважають Н.Савченко героєм і засуджують її арешт українським судом.

  Я вже досить немолода за віком людина почуваюсь більш-менш комфортно тоді, коли розумію процеси, події або вчинки, що відбуваються в навколишньому житті. Затримання і взяття під варту на 59 діб Героя України Надії Савченко – подія сама по собі нетипова для нашого суспільства і пройти осторонь, зробивши вигляд, що не помічаєш такої «дрібниці», досить важко. Мене цікавить не сам факт арешту, незалежно від того готувалась Н. Савченко вбити президента України, знищити Верховну Раду і весь урядовий квартал Києва, чи ні. Для цього є суд. Це його робота: встановити факт злочину і призначити відповідальність за його скоєння. Заслуговує Президент разом з народними депутатами та Урядом такої оцінки їх діяльності, чи ні – це тема окремої розмови і окремих дій. Як кажуть, всьому свій час.

Сьогодні мене зацікавили абстрактні числа, що свідчать про відношення людей до одного і того ж факту – затримання і взяття під варту людини, що підозрюється у підготовці до терористичного акту проти найвищих державних осіб своєї країни. До речі, діаметрально протилежні відношення до одного і того ж факту! Образно кажучи дивлячись на один і той же об’єкт майже половина людей стверджує, що він білий, а друга половина переконана, що цей об’єкт чорний! Як реагувати на подібні речі людині, яка надіється, що здоровий глузд ще не остаточно залишив її? Я не збираюсь претендувати на істину в найвищій інстанції. Я лише покладу на папір своє бачення цієї ситуації.

   Державні установи для відбування покарань, про які згадується в епіграфі до замітки, як і всі інші державні та суспільні інститути, є в тій чи іншій мірі віддзеркаленням нашого суспільного устрою. Будь-яке суспільство умовно ділиться на певні категорії людей: головна і найбільш чисельна – люди, які працюють (будують, виробляють, творять, вирощують, захищають, виховують, лікують і таке інше); друга – люди, що управляють (влада в суспільстві); третя – люди, що обслуговують перших і других (офіціанти, бармени, водії пасажирського транспорту, в т.ч. службового, повії, прибиральники і т.п.). В цивілізованих суспільствах люди добре розуміють, що добробут і щасливе, гідне людини життя будь-якої категорії чи прошарку населення можливе виключно при єдиній умові, коли заможно і щасливо буде жити головна категорія людей – люди праці, що складають більшість суспільства. Влада Януковича, наприклад, чи не головним гаслом і досягненням якої була «стабільність життя», добре засвоїла ці життєві університети. Я ніколи не був симпатиком «донецьких». Та і не про них мова. Сьогодні в Україні ми живемо в умовах, коли влада разом зі своїми прямими функціями, а нерідко і замість них, є найбільшим злодієм і грабіжником, виступає найбільшою загрозою існуванню самої держави. Злодію, навіть коли він володіє мільярдними статками і англійською мовою, не подобається коли його називають злодієм. Більш прийнятною стала назва корупціонер або борець з корупцією. Хоча все це умовності, що ніяк не впливають на суть людини і її вчинки. Очевидно, що для людей праці злодій завжди залишається людиною, що викликає до себе зневагу і презирство тільки тому, що не хоче чесно працювати і заробляти кошти на проживання, живе за рахунок інших людей. Людина праці і злодій – це антиподи людського суспільства. Природно, що у чесних людей, які заробляють на проживання своїм трудом, будь-які думки, розмови і дії, направлені на ізоляцію злодія від суспільства викликають схвалення і підтримку. Водночас, у злодія, хабарника, шахрая і іншого людського непотребу такі дії держави викликають цілком протилежні відчуття.

   Повернемось до чисел, які збурюють здоровий глузд до їх несприйняття і спротиву. Хочу наголосити, що я свідомо виношу за дужки нашої розмови сам факт підготовки терористичного акту відносно злодія, який давно уже втратив відчуття межі дозволеного або, як прийнято говорити, перейшов червону лінію. Це теж тема не сьогоднішньої розмови. 53-55% підтримки громадянами України дій влади по затриманню і арешту Н.Савченко підштовхує мене до дуже сумних роздумів. Судячи по відсотках підтримки, я так розумію, що більшість нашого населення влаштовує ситуація в якій злодії впевнені у своїй безкарності і живуть як хочуть, а людям праці, яких уже меншість в Україні, залишається тільки право мовчазного споглядання за цією кричущою несправедливістю. Все це відбувається лише тому, що в Конституції України відсутній чіткий механізм відкликання обраних демократичним шляхом Президента і народних депутатів, що створює для них атмосферу вседозволеності та безкарності, приводить до втрати відповідальності перед своїми виборцями і сприяє перетворенню їх на звичайнісіньких злодіїв. Створити цей конституційний  механізм нам не дозволяє інстинкт самозбереження Президента і народних депутатів,  котрим ми передали своє право на владу в ході виборів і які ніколи в житті добровільно не відмовляться від влади, тим більше, коли вона ніким і нічим не контрольована. Вигнання чергового президента і розпуск Верховної Ради нічого не змінить, як і не змінило до цієї пори, тому що діюче виборче законодавство сприяє попаданню на найвищі державні посади різних проходимців-самовисуванців, яких ми з вами, шановні виборці, з задоволенням делегуємо у владу за пакет гречки та баночку кільки в томаті або за їхні гарні обіцянки, як частенько буває під час виборів. Вся майже тридцятилітня історія незалежної України є цьому беззаперечним доказом.

   Ви все ще вірите, що всі ті хто протягом десятиліть обкрадав і продовжує обкрадати нас добровільно відмовляться від влади і повернуть нам награбоване? Дивлячись на числа підтримки дій влади, так. Це ваше право. Я особисто протягом всього свого життя так і не отримав жодної підстави для того, щоб повірити і надіятись на такі чудеса. Мені дуже хочеться, щоб ми, українці, повернулися до нормального, гідного людини життя без великої кількості пролитої крові своїх же громадян. Я прекрасно усвідомлюю при цьому, що влада людей праці, навіть самих чесних і самих справедливих, що є меншістю в нашому суспільстві, не може бути встановленою демократичним шляхом, без кровопролиття. Слава Україні!

ТРЕТІЙ ЛИСТ

  В нашій країні я відношусь до людей похилого віку. Так уже сформувавсь мій характер, що комфортно мені почувається в ситуації, коли я розумію свої задачі, мету своїх занять і добре володію інструментом для досягнення цієї мети. Здорово при цьому, коли мої близькі, друзі та знайомі з розумінням і доброзичливістю, а дехто і з підтримкою, відносяться до моїх занять. Точно так же і я стараюсь відноситись до своїх знайомих. Склались у мене також певні стосунки з суспільством та державою. Уже декілька десятків років я відношу себе до свідомих адекватних членів суспільства та законослухняних громадян СРСР і тепер України. Останніми роками комфорту в моєму житті стає все менше і менше. Натомість зростає кількість такого, що ставить під сумнів мою адекватність та законослухняність. Спробую аргументувати ці зміни.

  Уявіть себе на хвилинку членом сім’ї, що проживає в квартирі п’ятиповерхового будинку зданого в експлуатацію в ті часи, коли прилади обліку спожитих сім’єю послуг, крім електроенергії, ще не передбачались законами держави і, відповідно, конструкцією будинку та прокладених в ньому мереж. Я розумію, що Вам уявити це не просто, але постарайтесь, будь-ласка. Ви доросла людина і роками напрацьований комплекс Ваших звичок (спосіб життя) став досить стабільним. В одному з чергових повідомлень, отримуваних Вами щомісячно, надавач послуг повідомляє, що Ви спожили газу протягом облікового місяця в 2,5 рази більше, ніж за будь-який попередній, при тому, що кількість мешканців квартири залишилась незмінною.  

Ціна газу теж. А сума до сплати за «спожитий» газ зросла в 2,5 рази. Як таке може бути? Чим це можна пояснити? Звичайно, відповіді на ці запитання у Вас немає. Що робити? Чому вірити? Ви все ще комфортно себе почуваєте? Маю великий сумнів щодо цього.

  Продовжувати лист я буду про себе і від свого імені. Думаю, що уявити ситуацію як можливу в реальному житті, що змушений був пережити я, буде важко навіть людині з декількома дипломами про вищу освіту і таким же високим рівнем інтелекту. На 2018 рік я передплатив газету, яку регулярно читаю протягом багатьох років. Періодичність її видання – один раз на тиждень. В перший четвер нового року я зайшов у відділення «Укрпошти» за першим номером газети. Чую безапеляційну інформацію завідуючої: «Газета «Експрес» закрита і в 2018 році виходити не буде. Ми готові повернути вам гроші за передплату». Повернувшись додому, телефоную в редакцію. Редактор відповідає, що ніхто газету не закривав, редакція продовжує працювати, а газета – виходити за графіком. Правда, перевізник газети – державне підприємство «Укрпошта», що має з редакцією письмовий договір про своєчасну регулярну доставку газети передплатникам, відмовився виконувати свої вже оплачені зобов’язання, чим фактично заблокував доставку газети до читачів. Мого запасу цензурних слів недостатньо, щоб адекватно назвати ці дії «Укрпошти». Спробував достукатись до державних чиновників. У відповідь тиша, або здивований погляд: «А я тут при чому?!»

  Через тиждень приходжу за другим номером газети. Завідуюча зустрічає запитаннями. - Ви за переказом прийшли? - Паспорт маєте при собі? Не знаю як Ви, а я грошові перекази не щодня отримую. Відповідаю, що прийшов за газетою, але не відмовлюсь і від переказу, якщо він дійсно мені адресований. Поки в чималій пачці повідомлень про переказ  завідуюча відділенням шукає моє, дивлюсь на її робочий стіл. Серед інших видань бачу декілька екземплярів свіжого номеру «Експресу», за яким я прийшов. На протягнутому мені повідомленні читаю, що «Укрпошта» переказує мені 308 гривень. Здивовано піднімаю погляд на завідуючу. – Що це означає? Майже два місяці тому я заплатив саме таку суму в цьому ж відділенні «Укрпошти» за річну передплату на газету. Вже новий рік на дворі, а державне підприємство до сих пір не відправило редакції мої гроші за газету? – Газета «Експрес» закрита і виходити не буде, - як мантру повторює завідуюча поштовим відділенням.  Те, що вона обманює мене не моргнувши оком, зрозуміло і видно без окулярів. Повертаю їй повідомлення про переказ, не підписуючи його, і прошу дати мені один екземпляр свіжого номера газети «Експрес», що лежить на її столі. – Платіть гроші і забирайте, - чую у відповідь. Не буду продовжувати описувати деталі ситуації, яку вкотре уже довелось пережити. В ній зовсім небагато залишилось від нормальних людських стосунків і ще менше цікавого. Прикладів з власного життя і ситуацій, подібних згаданим в листі, свідком або учасником яких траплялось бути протягом останніх чотирьох років, безліч. Разом з тим я не бачу, не чую, не відчуваю ніякої адекватної реакції керівників держави на цей безлад, свавілля влади, на ці знущання над людиною, на ці жахіття, в яких я змушений існувати тільки тому, що я українець, тут народився, тут живу і тут збираюсь повернутися в ту землю, яка мене народила.

  Петро Олексійович, це мій третій протягом останніх років лист до президента України. Для чого я пишу втретє? Звичайно, не для того, щоб Ви більше дізнались про людей, які все ще проживають в нашій країні і працюють, в тому числі і в державних установах.  Очільники   держави мають знати  чим і як живуть в ній люди і без моїх листів. Якщо відверто, то я і сам не знаю для чого я пишу цей лист. Але й залишати весь цей негатив в собі вже немає сил. Боюсь збожеволіти.

  До останнього часу мені, як правило, вдавалось вирішувати проблемні питання, що виникали в житті. Це ж моя домівка і люди навколо мені зовсім не чужі. Мені не звикати думати, вирішувати, щось робити і відповідати за зроблене, щоб мені і моїм близьким жилось комфортно у своєму домі. Щось придумаю і цього разу. Обов’язково придумаю. Будьте впевнені.

  Таким і подібними діями держави в кого Ви збираєтесь перетворити людей, котрі залишились жити в Україні? Тих людей, які тимчасово передали Вам, гаранту Конституції, своє право на застосування сили для захисту людської гідності громадян України та справедливості. Останнє запитання не потребує Вашої відповіді. Принаймні для мене відповідь очевидна.

НІХТО, КРІМ НАС!

  Сьогодні зайшов у місцеве відділення «Укрпошти», щоб забрати свою улюблену газету. Завідуюча відділенням зустрічає мене безальтернативно-рішучим поглядом: «Ідіть додому за паспортом і приходьте до нас, ми повернемо Вам гроші за підписку. Газета «Експрес» закрита і в 2018 році виходити не буде». Приголомшений цією новиною повертаюсь додому. Засумнівався я в правдивості почутої новини. Телефоную в редакцію газети. Чую голос редактора: «Ніхто нас не закривав. Ми як працювали, так і продовжуємо працювати. Газета «Експрес» продовжує виходити вчасно, за графіком. Ви не отримали перший номер газети тому, що «Укрпошта» відмовилась доставляти газету передплатникам». Намагаюсь «переварити» почуте з вуст редактора. Отримана інформація ніяк не може налізти на голову. Державне підприємство, першочерговим обов’язком якого є доставка кореспонденції адресату, відмовилось виконувати оплачені мною послуги?!  Це, навіть, не дикість! Я не можу знайти слів, щоб якось назвати це явище.

Бачите, злодію не сподобалось, що газета назвала його злодієм і він вирішив застосувати силу. Проти мирного слова газети «Експрес»! Ну-ну. Побачимо, що з цього вийде…. Якщо сісти і очікувати  закінчення «реформ», проголошених владою, то, звичайно, можна і не дочекатись. Якщо взятись за будівництво української держави (не чужого, а власного дому українського народу)  кожному з нас, ми досить швидко наведемо лад на своїй землі.  Слава Україні!