НЕСПРИЙНЯТТЯ ОЧЕВИДНОГО

   Вихід на заміну на останніх хвилинах матчу Україна-Іспанія 18-річного Олександра Зінченко сколихнув в українському медіа просторі бурю емоцій, домислів та пліток. З часом замість емоційних заяв почали з’являтись цілком усвідомлені «експертні» оцінки. Так, 18 жовтня в ефірі інформаційно-аналітичної програми «Великий футбол» її ведучий пан Денисов назвав вихід на футбольне поле в складі національної збірної України молодого українського футболіста «процесом натуралізації»?! Що це? Нерозуміння телеведучим значення цього терміну, елементарна безграмотність чи звичайна обмовка? І Ви, шановний читач, і я прекрасно розуміємо, що це не те, і не інше.

   Дійсність полягає в тому, що українці в своєму домі і на своїй землі проживають разом з громадянами України, вважаючими себе «рускім міром», які ніколи не визнавали Україну і невідомо, чи визнають її, як суверенну державу, навіть тоді, коли вона такою стане в повній мірі. Це історичний факт. Це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від того, як до неї відноситись. Про причини цього явища я писав в статті «Про небратські стосунки між сусідами». Причини відомі. Наразі я про інше. Сьогодні українці в Україні проживають разом з людьми діаметрально протилежних поглядів. Досить часто не тільки в місцях громадського користування, а і у власному домі можна почути сперечання з нагоди, здавалося б, очевидної події. Думаю, що наші політики, які вважають себе елітою української нації і протягом двох десятиліть переконували нас, що Схід і Захід разом, що українці з росіянами навіки браття, зробили нам медвежу послугу. Сьогоднішня реальність в Україні дозволяє людині з українським паспортом використовувати державний прапор, як ганчірку для того, щоб прикрити «нужник» на період передвиборчої кампанії. Перед Вами фотографії приміщення гауптвахти (військової тюрми) з часів хазяйнування на Житомирщині німецьких окупантів. В радянські часи це теж була гауптвахта і трибуна для проведення військових парадів. В роки незалежності – невідомо що, в тому числі і місце для справляння нужди за відсутністю громадського туалету.

   

 Під час агітації

До початку і після закінчення передвиборчих заходів

      Мені боляче спостерігати, як місцева влада перефарбувала паркани, поручні мостів, опори нічного освітлення в кольори державного прапору. Собакам байдуже на який колір пісять. Таке враження, що деяким двоногим істотам теж.

Гидко дивитись на викинутий на узбіччя дороги з вікна проїжджаючого автомобіля пакет з домашнім сміттям і на моє зауваження чути у відповідь: «тєбє нада, ти і убірай». Це ненормально, коли в одному будинку, в одній країні живуть люди, один з яких будує, а другий – руйнує. Держава при цьому робить вигляд, що все в порядку. Я не вважаю, що це і є той порядок, який потрібен українцям. 

ЯКЩО ЗНЯТИ ЛАПШУ З ВУХ….

   Публікуючи статтю «Чи можливо зупинити сьогоднішнє зубожіння народу без війни?» я не ставлю за мету розпалити всепожираюче вогнище громадянської війни і закидати мені цього не варто. Я реаліст і прекрасно усвідомлюю, що однією чи навіть сотнею статей війни не розпалити. Слово здатне прискорити або пригальмувати певні процеси в суспільстві – це очевидно. Але слово ніколи не замінить справи. Можна досить довго і голосно, навіть великим хором, кричати «цукор! цукор!...», але в роті від цього солодше не стане. Мета цієї публікації зняти рожеві окуляри з очей і лапшу з вух тієї частини довірливих українців, які називають речі своїми іменами, хочуть жити в реальному житті, правильно оцінювати навколишні події та приймати адекватні рішення. Для тієї частини моїх земляків, яким комфортніше біля екрану телевізора під час передач про нові значні досягнення влади у вигляді чергового кредиту МВФ та турботливих українських роботодавців, ніж перед прилавком продуктового магазину або на ринку, мої статті навряд чи викличуть певний інтерес.

   А що стосується громадянської війни в Україні, то, на мій погляд, це лише питання часу. Її багаття вже давно складене ахметовими, кравчуками, лазаренками, симоненками…

  Невже у нас не існує можливості розібрати це багаття і не дати йому розгорітись? Звичайно, існує. Це – бажання гаранта Конституції України, або, як прийнято сьогодні говорити, його політична воля. Але таке його бажання це вже щось з телевізійного життя, з області фантастики. 

Чи можливо зупинити сьогоднішнє зубожіння народу без війни?

Моя відповідь на це запитання – ні. Неможливо. Я не прихильник війни. Разом з тим, я не знаю ніякої іншої можливості вирватись зі злиднів мирним шляхом з посмішкою на вустах. Я не претендую на істину і готовий визнати свою помилку, якщо вона є в моїх міркуваннях. Для того, щоб зупинити процес зубожіння народу і знайти шлях виходу із нього насамперед потрібно проаналізувати і правильно оцінити події, що відбуваються в країні. Останні роки ми чуємо багато різних слів від влади про події навколо нас: реформи, оптимізація, удосконалення, деолігархізація, децентралізація, скорочення, анексія, корупція і т.ін. Але після всіх цих благозвучних слів наше життя стає все важчим і біднішим, все більш принизливим. А що ж насправді відбувається в нашій країні?

Джерелом достатку людини є її здоров’я, праця та природні ресурси. Кількість кожного з компонентів впливає на розмір достатку. Як кажуть: чим більше, тим краще. І навпаки. Це ствердження в однаковій мірі стосується і окремої людини, і будь-якої спільноти, і цілого народу. Чому сьогодні український народ живе бідно і його матеріальне становище постійно погіршується? Що нам заважає жити краще? Знайти відповідь на ці запитання не так вже й складно. Якщо в країні абсолютна більшість її населення живе в достатку і щасливо, а одна (декілька) окремо взята людина бідна і нещасна, то причини її бідності і нещастя треба шукати в ній самій. Такими причинами можуть бути відсутність здоров’я або неможливість чи небажання працювати. Якщо ж в країні значна частина, або навіть більшість її населення, живуть в нещасті і злиднях, то причина цього явища лежить не в окремо взятих людях, а в суспільному устрої, тобто в суті влади та держави. Тут було б доречним зробити невеличкий відступ від теми. Протягом всього свідомого життя я спостерігав, як в молодості людина для досягнення  своєї мети досить часто вибирає найлегший і найпростіший шлях, не обтяжуючи себе вимогами закону та моралі. В підліткові роки, коли хотілось покурити, а купити цигарок не було за що, я був серед тих однолітків, які безсоромно і відносно легко викрадали їх з прилавків тютюнових кіосків. Коли підріс, став працювати і заробляти гроші, мої погляди не дуже змінились. Проходячи повз якої-небудь суспільної або державної речі, що «погано лежала» я міг її привласнити собі, особливо не переймаючись моральністю свого вчинку. Якби мене було обрано президентом або призначено прем’єр-міністром уряду чи працював би я на цих державних посадах з поглядами переконаного альтруїста? Не впевнений. До чого я веду? Законослухняний громадянин може легко перетворитись в звичайнісінького злодія при належних умовах для крадіжки і відсутності покарання за скоєний злочин, тоді як зворотний процес легким і простим не буває ніколи. Немовля легко звикає до харчування молоком з пляшечки через соску і майже ніколи добровільно від неї не відмовляється, крім випадку, коли наступна соска буде мати ширший отвір.

Повертаючись до теми нашої розмови спробуємо розібратись, що відбувалось і відбувається останню чверть століття з майном і ресурсами України, єдиним власником яких є український народ. 24 роки тому влада і держава, які дістались нам у спадщину після розпаду СРСР, почали створювати, і до сьогоднішнього дня вдосконалюють умови для власного надмірного збагачення. Протягом цього часу перестав існувати найбільший в світі Чорноморський торгівельний флот з його тисячами кораблів, багатомільярдною інфраструктурою і сотнями тисяч висококваліфікованих фахівців. Ця держава відмовилась від ядерної зброї з її управлінським, науковим, інженерним та тиловим забезпеченням разом з унікальними кадрами багатомільярдною вартістю. Зникли цілі галузі промислового виробництва, не говорячи про тисячі окремих великих фабрик і заводів, руїни яких заростають бур’яном. Відбулося реформування армії і флоту, котре закінчилось втратою і армії, і флоту, разом з танками, літаками, кораблями, будівлями, спорудами і цілими військовими містечками. Продовжується реформування медицини, освіти та культури, одним з наслідків якого є катастрофічний стан здоров’я населення і, зокрема, школярів, тільки 10 відсотків котрих можна віднести до умовно здорових. Відбулася анексія Криму. Готується введення особливого статусу окремих районів Донбасу та вдосконалення Конституції України. Внаслідок всіх цих і їм подібних процесів з цілком благозвучною назвою на кшталт слів, згаданих на початку цієї статті, український народ втратив не тільки більшість свого промислового виробництва, матеріальних цінностей та природних ресурсів, а і значну частину власної території разом з її багатомільйонним населенням. Більш того, державний борг України за роки незалежності вже став співрозмірним з її річним ВВП. Всі ці події мають одну цілком просту і зрозумілу назву. Це звичайнісіньке ПОГРАБУВАННЯ українського народу його владою та державою. За 70 років свого життя мені жодного разу не довелось зустріти злодія, який прийшов до потерпілого і власноруч повернув йому вкрадене у нього напередодні. І ніколи не чув про таке. Абсолютно всі, без жодного винятку, українські мільярдери і мільйонери, що розплодились за роки незалежності мов гриби після теплого рясного дощу, незалежно від своїх державних посад, давно вважають статки, якими сьогодні володіють, своєю власністю, і навіть думки не мають повернути все це у власність тому, кому ці багатства належать – українському народу.

Саме тому моя відповідь на запитання винесене в заголовок цієї статті – ні. Це неможливо. Або ми продовжуємо терпіти пограбування та знущання від влади, або повертаємо втрачене силою. Третього не дано.

ПРО НЕБРАТСЬКІ СТОСУНКИ МІЖ СУСІДАМИ

Війна на рідній землі заставляє чоловіка хвататись за зброю і бігти на фронт. Це природний чоловічий інстинкт. Сьогоднішня війна в Україні застала мене таким, коли я за станом здоров’я був більш лежачим, ніж ходячим, тим більше - бігаючим. Але перші думки все рівно були пов’язані з війною. Що робити? Як захистити дітей, сім’ю, Батьківщину? Де наша армія? Чому мовчить держава? Чим допомогти добровольцям, які пішли захищати країну і мирний народ? Думок було багато. Думки були різні. Іноді за душу брав сумнів. Траплялося, що душа і розум втрачали звичні орієнтири, ноги не відчували опори. Таке враження, що біле перестало бути білим, а чорне – чорним. Дуже важко було зрозуміти людей, які ще вчора були знайомими, близькими, рідними, а сьогодні раптом стали іншими. Може ще не ворогами, але вже чужими. Це стосується  і земляків, і тих, що проживають за межами України. Більше року вже пройшло від початку війни. З часом все більше зрозумілого стає в цій війні, все більше відповіді на ці, розриваючі душу, запитання.

Вже давно припинились істеричні запитання-ствердження від родичів з Росії: як же ви живете, адже вам пенсію по півроку не виплачують, або як же ви в магазин ходите, у вас же фашисти з автоматами по вулицях бігають. Стихла ейфорія "Кримнаш" з нагоди пограбування Росією у України Кримського півострова. Здебільшого припинилось регулярне спілкування. Залишилась тільки напруга в стосунках. З’явилась настороженість. І ще з’явилось велике бажання докопатись до істини, розібратись в причинах "російсько-української" війни. Причому, значно менше турбують причини особистого характеру. Мене, звичайно, цікавить ситуація, коли люди, що посідають різні щаблини влади в країні, в тому числі і найвищі, починають привласнювати собі те, що їм ніколи не належало і не може належати ні по закону, ні по совісті: природні ресурси, державні кошти, і саму державу, точніше її основні функції. Але це тема окремої розмови. А наразі про причини війни. Повторюсь, мова піде не про державних злодіїв, які всіма заходами хочуть зберегти свою владу і можливість безмежного і безкарного, за їх переконанням, збагачення за рахунок народу. Чому значна частина вчорашніх знайомих, близьких і рідних мені людей по обидві сторони державного кордону, сьогодні стали чужими? А може це трапилось не сьогодні? Чому на сході України тривалий час йде війна? Що це за війна? Чи вона дійсно російсько-українська? Чому держава, яка останні 300 років називає себе Росією, багато разів здійснювала агресію відносно інших народів? Що заставляє її бути агресивною? І взагалі, агресія – це явище тимчасове чи постійне? Яке її коріння?

Перед процесом дослідження вважаю за необхідне чітко наголосити про тему дослідження. Я не збираюсь переглядати і піддавати сумніву сам факт агресії Російської держави проти України. Це очевидний факт. Він не потребує ні підтвердження, ні спростування, як і той факт, що російський народ не засуджує агресію своєї держави проти України, а навпаки, в більшості своїй підтримує цю агресію. Я не дуже довіряю тим 80-89 відсоткам (за офіційними даними РФ) народної підтримки політики Кремля, але я чітко бачу відсутність масового супротиву російського народу, чи хоч би масового осудження агресивної поведінки своєї держави до сусідніх народів. Це теж очевидний факт. Темою нашого дослідження є причини небратських (агресивних) стосунків між окремими людьми і цілими народами. Приймемо за основу той факт, що людина є частиною Природи і живе за її законами та взаємодіє з іншими такими ж її частинами: рослинним та тваринним світом, надрами, водою, повітрям – всім тим, що складає собою навколишнє середовище, умови для проживання на Землі всіх живих істот. В різних куточках нашої планети умови проживання суттєво відрізняються між собою. Людина є продуктом середовища, в якому вона проживає. Чи означає це, що середовище проживання є причиною, а існування і поведінка окремої живої істоти в ньому є наслідком? Так, але це неповна відповідь. Людина відрізняється від інших живих істот наявністю інтелекту, уяви та духовного життя. Саме це дає їй підстави  відчувати себе "господарем" середовища проживання, "надістотою" серед всіх інших живих істот. Це по-перше. А по-друге, і найголовніше, поведінка людини визначається її відношенням до навколишнього середовища, проявом свого власного інтелекту, уяви та душі. Одна людина відчуває себе господарем середовища проживання, надістотою і їй абсолютно байдуже, як при цьому буде почуватись сусідня жива істота, незалежно від того, хто це буде: тварина, рослина чи людина, пташка в небі чи бездомна собака в дворі. Поведінка такої людини нагадує поведінку вовка в лісі, або поведінку корови, що пасеться на лузі: вона не переймається долею трави, яку їсть, чи станом бігаючих по землі жучків і комах, на яких оправляється. Інша людина відчуває себе насамперед частиною Природи і живе в злагоді та взаємодії з нею. Разом з тим, розуміючи своє виключне місце в живому середовищі, така людина розуміє і свою відповідальність за наслідки власної поведінки та діяльності, тому дбає про здоров’я природи, навколишнього середовища та їх майбутнє.

Історично склалось так, що саме ця особливість розвитку людини і суспільства (відношення до середовища проживання, до Природи) стала визначальною в їх поведінці. Історична наука надає нам переконливі докази того, як природні умови впливають на поведінку людини, на спосіб її життя. Первісні люди проживали переважно в середніх широтах Землі. Археологічні розкопки по всій планеті є цьому доказом. Пояснення просте: на цих широтах є всі умови для проживання людини: природні світло, повітря, вода, їжа і тепло. Споконвіків люди на родючих грунтах вели і ведуть осідлий спосіб життя і живуть в гармонії з природою. В той же час менш родючі грунти заставляють людей і тварин мігрувати, вести кочовий спосіб життя в пошуках їжі. З часом осідла людина з мисливця та збирача перетворюється в хлібороба, будівельника, починає оволодівати багатьма різними ремеслами та професіями, вдосконалюючи знаряддя праці та свій спосіб життя. Кочова людина в той же час залишається здебільшого мисливцем та збирачем, продовжує користуватись найпростішими природними знаряддями праці та дарами природи, не задумуючись про її відновлення.

Період трансформації людини з істоти природної в істоту природно-соціальну, іншими словами, період розвитку людини і суспільства від дикості до цивілізації в умовах осідлості проходить значно швидше, ніж в кочових або напівкочових умовах. Дикість і агресивність - поняття, які тісно переплетені між собою. Агресія – невід’ємна риса людини доцивілізаційного періоду. Нікого не вбиваючи, кочова або напівкочова людина в ті часи не могла вижити. Вбивство інших живих істот та збиральництво тривалий час було єдиним джерелом харчування для кочових та напівкочових людей.

Лише з часом після тривалої еволюції, з розвитком нових вмінь і навичок, з розвитком ремесел і нових професій необхідність вбивати і руйнувати трансформується в необхідність вирощувати, виховувати, будувати, творити. З розвитком інтелекту агресивність людини зменшується. Наявність агресії у людини свідчить, насамперед, про знижений рівень її інтелекту, незалежно від часу та місця проживання. Саме тому в дитинстві людина значно частіше, ніж в дорослому віці,  використовує фізичну силу для заволодіння чужим майном,  а не інтелект.

Весь матеріальний світ існує в часі і просторі. Кожна людина, як і суспільство та держава, є носіями свого власного досвіду, притаманному саме їх віку та середовищу, в якому вони проживають. Перейдемо до сучасного життя і проаналізуємо декілька життєвих ситуацій. Можна придбати будь-який товар, наприклад, бізнес, або футбольний клуб за гроші, а можна - відправивши на той світ його власника. Стати власником ондатрової шапки можна, придбавши її в магазині, а можна - зірвавши з голови прохожого. Придбати острів чи півострів можна, домовившись про ціну з його власником, а можна і пограбувати, коли держава обезкровлена, як це зробила РФ з Кримом. Ввійти в автобус на зупинці можна по черзі, а можна і розштовхуючи пасажирів. Все це питання цивілізаційного вибору людини, держави та народу.

Нічого трагічного, тим більше принизливого і образливого немає в тому, що на одній планеті люди, як і людські спільноти, як і народи та держави знаходяться на різних етапах людського, суспільного та державного розвитку. Це цілком нормальне природне явище. Це так само, як нормальним є проживання в одній сім’ї людей різного віку, а значить різного рівня розвитку, як проживання в одному багатоповерховому будинку сімей різних за віком, а значить різних за досвідом сімейного життя, різних за своїми звичками та уподобаннями. Природньо молодшим вчитись у старших, набуваючи знань та життєвого досвіду. Природньо старшим  ділитись з молодшими своїми знаннями та досвідом. Трагедія починається там і тоді, коли в людському суспільстві окремі його члени починають жити по законах дикої природи – по праву сили. Я чудово розумію бажання моєї п’ятирічної внучки бути дорослою, коли вона на ласкаве звернення "моя маленька" відповідає з образою та викликом: "Я не маленька!". Мені зрозуміле рішення київського князя Володимира прийняти в кінці Х століття християнську віру і хрестити свій народ як черговий важливий крок у розвитку знань, культури, цивілізації. Воно викликає велику повагу до нього і захоплення його державницьким розумом, мужністю та готовністю вчитись у старших та мудріших. Можна зрозуміти, але поза межами поваги находяться дії московського царя в ХVIII столітті по привласненню собі назви та історії великого древнього сусіднього народу. Так само зрозумілі, але не можуть викликати схвалення злочинні дії "козятинської швачки"* по привласненню собі звання та історії академіка медицини як і спроби московського президента та митрополита в ХХI столітті привласнити собі виключне право на ім’я, історичну та культурну спадщину хрестителя Русі київського князя Володимира. Ці дії козятинського та московських «цивілізаторів» дуже нагадують історію багатодітної жінки на дев’ятому місяці вагітності, яка, посилаючись на довідку з різними підписами та печатками, намагається переконати всіх, що вона незаймана. Смішно, панове, якби не було так сумно.

Дві світові війни ХХ століття з їх багатомільйонними жертвами та величезними матеріальними втратами, на мій погляд, остаточно переконали цивілізовану частину людства в тому, що жити в мирі і співробітництві краще, ніж вбивати та грабувати. Закономірно, що в

1975 році лідери 33-х європейських країн, США та Канади підписали Заключний акт Наради про безпеку та співробітництво, основним досягненням якої є відмова від застосування сили для вирішення спірних питань та визнання непорушності державних кордонів в Європі.

Наближаючись до висновків нашого дослідження було б корисним пригадати деякі загальновідомі факти. Перший. З території проживання нашого народу, незалежно від того, хто і як його називав в різні часи, від 1654 року – народження національної держави – до  наших днів не починалося жодної війни проти сусідів. Другий. З території проживання народу, який має свою державу зі столицею в Москві (я, як історик, не вважаю, що Росія це його історична назва), починалося безліч війн проти сусідніх народів. Очевидно, що рівень агресивності цих двох народів різний. Цей факт можна пояснити тільки рівнем цивілізаційного розвитку народів та держав. Більш нічим. Вважаю, що словосполучення "російсько-українська" війна на Донбасі не пояснює суть цієї війни, тому і не являється правильним. За своїм змістом – це війна різних цивілізацій, війна за право вільно жити і працювати на своїй землі в мирі та взаєморозумінні з сусідами, незалежно від мови спілкування, національності та віросповідання. По іншу сторону лінії фронту – Російська федерація, а якщо точніше, то Московське царство. Цим все сказано. До тих пір, поки ділянка державного російсько-українського кордону в Луганській, Донецькій та Херсонській областях буде в дійсності пролягати по лінії зіткнення, війна не припиниться. Коріння цього кровопролитного конфлікту лежить в принциповій відмінності світоглядів людей і народів, що воюють між собою. Національність та мова спілкування тут ні до чого. Одні хочуть мирно жити на своїй землі, працювати, творити, добавляти та множити свої здобутки і заробляти на достойне проживання. Інші хочуть мати хорошого царя (президента, імператора, пахана) і кормитись з його щедрої руки, яка тільки і вміє, що віднімати та ділити. Чи може цей конфлікт швидко закінчитись? Правильно, не може! Світогляд народів легко і швидко змінити неможливо, якщо це можливо взагалі. Але мільйонів мирних людей, які вже постраждали і   будуть страждати в майбутньому із-за цієї війни не це цікавить. Їх турбує тільки одне – найшвидше припинення кровопролиття та руйнування середовища людського проживання.

Для закінчення війни потрібно усунути її причину. Причина війни на Донбасі полягає в тому, що конкретна людина або організована група людей, що мають свої прізвища, ім’я та по-батькові, громадянство та місце проживання і мають можливість керувати діями держави, використала цю споконвічну різницю світоглядів сусідніх народів і спровокувала та проводить міжнародну війну для вирішення своїх власних інтересів. Наприклад, для власного надмірного збагачення за рахунок народу, або для задоволення своїх якихось маніакальних потреб. Але це вже не історична тема. Це поле діяльності міжнародної поліції та міжнародного  трибуналу. Досліджувати злочини проти людяності або психічні захворювання це справа інших професіоналів. Мені це не з руки.

___________________________________________________________

* «Козятинська швачка» - Слюсарчук А.Т.,1971 р. нар., випускник спецшколи-інтернату та ПТУ-17 м. Козятина, Вінницької обл., по спеціальності – швачка. Шахрай-псевдонауковець, що видавав себе за відомого нейрохірурга, академіка медицини і надавав за великі кошти некомпетентну лікарську допомогу, яка привела до інвалідності та смерті хворих людей. За підробку документів, шахрайство та вбивство хворих людей Сихівським райсудом м. Львова 14 лютого 2014 року приговорений до вісьми років позбавлення волі.

               29 квітня 2015 року.                               Борис Дем'янчук, історик.

Звернення до Президента України.

                                                                 Верующий закону внимателен к заповедям,
                                                                 и надеющийся на Господа не потерпит вреда
                                                                 (Библия. Ветхий завет. Книга премудрости
                                                                 Иисуса, сына Сирахова. Стих 32).

Три місяці тому, пане Президенте, я звертався особисто до Вас з листом, в якому просив гаранта Конституції України захистити український народ від приниження та пограбування власною державою. Приводив докази цього пограбування з життя моєї сім’ї. В цьому ж листі я попереджав Вас, що людське терпіння не безмежне, що у Вас залишилось не так багато часу для виконання своїх обіцянок, а зараз своїх обов’язків для встановлення справедливості в українському суспільстві.

Невже Ви, як і Ваші попередники, вважаєте, що Ваша бездіяльність, рівно як і «діяльність» залишиться безкарною?

11 липня 2015 року в Україні – це не 11 вересня 2001 року в Сполучених Штатах Америки. Бойові дії 11 липня в Мукачево з людськими жертвами можуть бути останнім попередженням Вам перед початком громадянської війни. І чотирма тисячами загиблих, як в США, це не закінчиться. Це наслідок Вашої президентської, парламентської, урядової діяльності, а точніше бездіяльності.

Три місяці тому, звертаючись до Вас з листом, я надіявся, що між простим народом і злодійською державою Ви приймете сторону народу і будете захищати саме його інтереси.

Цього не трапилось. Жаль. Дуже жаль. А так хотілось, щоб Ви залишились в людській пам’яті народним президентом!

Ніколи і ніхто не ставив Вас в один ряд з Вашим попередником за рівнем інтелекту. Не збираюсь цього робити і я. Але дуже цікаво було б отримати Вашу відповідь на запитання: чому більше ніж за рік Вашого президентства народ не чує від Вас оцінки суспільних процесів, які відбуваються в Україні останніми роками?

Приведу деякі приклади. 

1.   Врадіївський народний бунт влітку 2013 року.

2.   Масові мітинги в багатьох містах України в листопаді 2013 року.

3.   Масовий добровольчий рух українського народу на захист своєї країни від зовнішнього агресора та масове волонтерство в 2014-2015 роках.

4.   Масові приклади так званої смітникової люстрації восени 2014 року.

5.   Масові демонстрації, пікети і інші заходи проти податкової та кредитної політики в 2015 році.

6.   Масові пікети по всій країні проти кадрових призначень на державні посади протягом всього року Вашого президентства.

Це тільки деякі з загальновідомих явищ. Зовсім не потрібно бути великим інтелектуалом, щоб зрозуміти, що всі ці явища одного і того ж процесу.  Пане Президенте, так що ж є тією причиною, яка заставляє народ масово не один раз в житті, а протягом років добровільно йти на смерть, виходити на вулиці і майдани на мирні протести та демонстрації? Підкреслюю, мирні. До недавніх пір. На превеликий жаль, Ви не спромоглися об’єктивно оцінити та адекватно відреагувати на ці мирні події.

Закінчити звернення хотів би посиланням на слова епіграфа. Більше двох тисячоліть тому мудрі люди зауважували, що віруюча людина не буде терпіти шкоди. Досвіду двох тисячоліть для нинішньої української влади виявилось недостатнім для розуміння процесів, що відбуваються в нашому суспільстві останніми роками. Ну, про що далі можна говорити?  Треба тільки уважно читати розумні книжки, панове, або спілкуватись з народом – носієм мудрості.

Петро Олексійович, у Вас, на мій погляд, ще залишається можливість, на відміну від Ваших попередників, ввійти в історію президентом, якого в складні часи не залишили такі чоловічі риси, як мужність і честь. На жаль, варіантів залишилось всього два. Перший: невідкладно покарати мірою адекватною заподіяному розкрадачів і марнотратців державного бюджету і народних ресурсів. Перших – показово і терміново. Всіх інших – тихо, спокійно, згідно карного кодексу, в робочому режимі. І продовжувати займатись декомунізацією, створенням чергових антикорупційних та антикризових проектів, адміністративною реформою, безвізовим режимом з країнами ЄС і іншими важливими для Вас справами.

Другий: визнати, що справа захисту інтересів власного народу є непідйомною для Вас ношею. І піти з посади з вибаченнями перед народом за втрачені Вами можливості, час і людську довіру. При цьому, вибори наступного Президента України повинні відбутися за Ваші власні кошти. Це буде чесно і гідно Вашої посади. В такому випадку можна буде сподіватися, що тема Вашого президентства буде закрита, а окремі його деталі Вам будуть пробачені Вашими виборцями.

Все інше, то таке, як каже Мирон Богданович – безчестя і безслав’я, як мінімум.

12 липня 2015 року                                    Борис Дем’янчук, пенсіонер.