Війна на рідній землі заставляє чоловіка хвататись за зброю і бігти на
фронт. Це природний чоловічий інстинкт. Сьогоднішня війна в Україні застала
мене таким, коли я за станом здоров’я був більш лежачим, ніж ходячим, тим
більше - бігаючим. Але перші думки все рівно були пов’язані з війною. Що
робити? Як захистити дітей, сім’ю, Батьківщину? Де наша армія? Чому мовчить
держава? Чим допомогти добровольцям, які пішли захищати країну і мирний народ?
Думок було багато. Думки були різні. Іноді за душу брав сумнів. Траплялося, що
душа і розум втрачали звичні орієнтири, ноги не відчували опори. Таке враження,
що біле перестало бути білим, а чорне – чорним. Дуже важко було зрозуміти
людей, які ще вчора були знайомими, близькими, рідними, а сьогодні раптом стали
іншими. Може ще не ворогами, але вже чужими. Це стосується і земляків, і тих, що проживають за межами
України. Більше року вже пройшло від початку війни. З часом все більше
зрозумілого стає в цій війні, все більше відповіді на ці, розриваючі душу,
запитання.
Вже давно припинились істеричні запитання-ствердження від родичів з Росії:
як же ви живете, адже вам пенсію по півроку не виплачують, або як же ви в
магазин ходите, у вас же фашисти з автоматами по вулицях бігають. Стихла
ейфорія "Кримнаш" з нагоди
пограбування Росією у України Кримського півострова. Здебільшого припинилось
регулярне спілкування. Залишилась тільки напруга в стосунках. З’явилась
настороженість. І ще з’явилось велике бажання докопатись до істини, розібратись
в причинах "російсько-української"
війни. Причому, значно менше турбують причини особистого характеру. Мене, звичайно,
цікавить ситуація, коли люди, що посідають різні щаблини влади в країні, в тому
числі і найвищі, починають привласнювати собі те, що їм ніколи не належало і не
може належати ні по закону, ні по совісті: природні ресурси, державні кошти, і
саму державу, точніше її основні функції. Але це тема окремої розмови. А наразі
про причини війни. Повторюсь, мова піде не про державних злодіїв, які всіма
заходами хочуть зберегти свою владу і можливість безмежного і безкарного, за їх
переконанням, збагачення за рахунок народу. Чому значна частина вчорашніх
знайомих, близьких і рідних мені людей по обидві сторони державного кордону,
сьогодні стали чужими? А може це трапилось не сьогодні? Чому на сході України
тривалий час йде війна? Що це за війна? Чи вона дійсно російсько-українська?
Чому держава, яка останні 300 років називає себе Росією, багато разів
здійснювала агресію відносно інших народів? Що заставляє її бути агресивною? І
взагалі, агресія – це явище тимчасове чи постійне? Яке її коріння?
Перед процесом дослідження вважаю за необхідне чітко наголосити про тему
дослідження. Я не збираюсь переглядати і піддавати сумніву сам факт агресії
Російської держави проти України. Це очевидний факт. Він не потребує ні
підтвердження, ні спростування, як і той факт, що російський народ не засуджує
агресію своєї держави проти України, а навпаки, в більшості своїй підтримує цю
агресію. Я не дуже довіряю тим 80-89 відсоткам (за офіційними даними РФ)
народної підтримки політики Кремля, але я чітко бачу відсутність масового
супротиву російського народу, чи хоч би масового осудження агресивної поведінки
своєї держави до сусідніх народів. Це теж очевидний факт. Темою нашого
дослідження є причини небратських (агресивних) стосунків між окремими людьми і
цілими народами. Приймемо за основу той факт, що людина є частиною Природи і
живе за її законами та взаємодіє з іншими такими ж її частинами: рослинним та
тваринним світом, надрами, водою, повітрям – всім тим, що складає собою
навколишнє середовище, умови для проживання на Землі всіх живих істот. В різних
куточках нашої планети умови проживання суттєво відрізняються між собою. Людина
є продуктом середовища, в якому вона проживає. Чи означає це, що середовище
проживання є причиною, а існування і поведінка окремої живої істоти в ньому є
наслідком? Так, але це неповна відповідь. Людина відрізняється від інших живих
істот наявністю інтелекту, уяви та духовного життя. Саме це дає їй підстави відчувати себе "господарем" середовища проживання, "надістотою" серед всіх інших живих істот. Це по-перше. А по-друге, і
найголовніше, поведінка людини визначається її відношенням до навколишнього
середовища, проявом свого власного інтелекту, уяви та душі. Одна людина
відчуває себе господарем середовища проживання, надістотою і їй абсолютно
байдуже, як при цьому буде почуватись сусідня жива істота, незалежно від того,
хто це буде: тварина, рослина чи людина, пташка в небі чи бездомна собака в
дворі. Поведінка такої людини нагадує поведінку вовка в лісі, або поведінку корови,
що пасеться на лузі: вона не переймається долею трави, яку їсть, чи станом
бігаючих по землі жучків і комах, на яких оправляється. Інша людина відчуває
себе насамперед частиною Природи і живе в злагоді та взаємодії з нею. Разом з
тим, розуміючи своє виключне місце в живому середовищі, така людина розуміє і
свою відповідальність за наслідки власної поведінки та діяльності, тому дбає
про здоров’я природи, навколишнього середовища та їх майбутнє.
Історично склалось так, що саме ця особливість розвитку людини і
суспільства (відношення до середовища проживання, до Природи) стала
визначальною в їх поведінці. Історична наука надає нам переконливі докази того,
як природні умови впливають на поведінку людини, на спосіб її життя. Первісні
люди проживали переважно в середніх широтах Землі. Археологічні розкопки по
всій планеті є цьому доказом. Пояснення просте: на цих широтах є всі умови для
проживання людини: природні світло, повітря, вода, їжа і тепло. Споконвіків
люди на родючих грунтах вели і ведуть осідлий спосіб життя і живуть в гармонії
з природою. В той же час менш родючі грунти заставляють людей і тварин
мігрувати, вести кочовий спосіб життя в пошуках їжі. З часом осідла людина з
мисливця та збирача перетворюється в хлібороба, будівельника, починає оволодівати
багатьма різними ремеслами та професіями, вдосконалюючи знаряддя праці та свій
спосіб життя. Кочова людина в той же час залишається здебільшого мисливцем та
збирачем, продовжує користуватись найпростішими природними знаряддями праці та дарами
природи, не задумуючись про її відновлення.
Період трансформації людини з істоти природної в істоту природно-соціальну,
іншими словами, період розвитку людини і суспільства від дикості до цивілізації
в умовах осідлості проходить значно швидше, ніж в кочових або напівкочових
умовах. Дикість і агресивність - поняття, які тісно переплетені між собою.
Агресія – невід’ємна риса людини доцивілізаційного періоду. Нікого не вбиваючи,
кочова або напівкочова людина в ті часи не могла вижити. Вбивство інших живих
істот та збиральництво тривалий час було єдиним джерелом харчування для кочових
та напівкочових людей.
Лише з часом після тривалої еволюції, з розвитком нових вмінь і навичок, з
розвитком ремесел і нових професій необхідність вбивати і руйнувати
трансформується в необхідність вирощувати, виховувати, будувати, творити. З
розвитком інтелекту агресивність людини зменшується. Наявність агресії у людини
свідчить, насамперед, про знижений рівень її інтелекту, незалежно від часу та
місця проживання. Саме тому в дитинстві людина значно частіше, ніж в дорослому
віці, використовує фізичну силу для
заволодіння чужим майном, а не інтелект.
Весь матеріальний світ існує в часі і просторі. Кожна людина, як і
суспільство та держава, є носіями свого власного досвіду, притаманному саме їх
віку та середовищу, в якому вони проживають. Перейдемо до сучасного життя і
проаналізуємо декілька життєвих ситуацій. Можна придбати будь-який товар,
наприклад, бізнес, або футбольний клуб за гроші, а можна - відправивши на той
світ його власника. Стати власником ондатрової шапки можна, придбавши її в
магазині, а можна - зірвавши з голови прохожого. Придбати острів чи півострів
можна, домовившись про ціну з його власником, а можна і пограбувати, коли
держава обезкровлена, як це зробила РФ з Кримом. Ввійти в автобус на зупинці
можна по черзі, а можна і розштовхуючи пасажирів. Все це питання
цивілізаційного вибору людини, держави та народу.
Нічого трагічного, тим більше принизливого і образливого немає в тому, що
на одній планеті люди, як і людські спільноти, як і народи та держави
знаходяться на різних етапах людського, суспільного та державного розвитку. Це
цілком нормальне природне явище. Це так само, як нормальним є проживання в
одній сім’ї людей різного віку, а значить різного рівня розвитку, як проживання
в одному багатоповерховому будинку сімей різних за віком, а значить різних за
досвідом сімейного життя, різних за своїми звичками та уподобаннями. Природньо
молодшим вчитись у старших, набуваючи знань та життєвого досвіду. Природньо
старшим ділитись з молодшими своїми
знаннями та досвідом. Трагедія починається там і тоді, коли в людському
суспільстві окремі його члени починають жити по законах дикої природи – по
праву сили. Я чудово розумію бажання моєї п’ятирічної внучки бути дорослою,
коли вона на ласкаве звернення "моя маленька" відповідає з образою та викликом: "Я не маленька!".
Мені зрозуміле рішення київського князя Володимира прийняти в кінці Х століття
християнську віру і хрестити свій народ як черговий важливий крок у розвитку
знань, культури, цивілізації. Воно викликає велику повагу до нього і захоплення
його державницьким розумом, мужністю та готовністю вчитись у старших та
мудріших. Можна зрозуміти, але поза межами поваги находяться дії московського
царя в ХVIII
столітті по привласненню собі назви та історії великого
древнього сусіднього народу. Так само зрозумілі, але не можуть викликати
схвалення злочинні дії "козятинської
швачки"* по привласненню собі
звання та історії академіка медицини як і спроби московського президента та
митрополита в ХХI столітті привласнити собі виключне право на ім’я,
історичну та культурну спадщину хрестителя Русі київського князя Володимира. Ці
дії козятинського та московських «цивілізаторів» дуже нагадують історію
багатодітної жінки на дев’ятому місяці вагітності, яка, посилаючись на довідку
з різними підписами та печатками, намагається переконати всіх, що вона незаймана.
Смішно, панове, якби не було так сумно.
Дві світові війни ХХ століття з їх багатомільйонними жертвами та
величезними матеріальними втратами, на мій погляд, остаточно переконали
цивілізовану частину людства в тому, що жити в мирі і співробітництві краще,
ніж вбивати та грабувати. Закономірно, що в
1975 році лідери 33-х європейських країн, США та Канади
підписали Заключний акт Наради про безпеку та співробітництво, основним
досягненням якої є відмова від застосування сили для вирішення спірних питань
та визнання непорушності державних кордонів в Європі.
Наближаючись до висновків нашого дослідження було б корисним пригадати
деякі загальновідомі факти. Перший. З території проживання нашого народу,
незалежно від того, хто і як його називав в різні часи, від 1654 року –
народження національної держави – до наших
днів не починалося жодної війни проти сусідів. Другий. З території проживання
народу, який має свою державу зі столицею в Москві (я, як історик, не вважаю,
що Росія це його історична назва), починалося безліч війн проти сусідніх
народів. Очевидно, що рівень агресивності цих двох народів різний. Цей факт
можна пояснити тільки рівнем цивілізаційного розвитку народів та держав. Більш
нічим. Вважаю, що словосполучення "російсько-українська" війна на Донбасі не пояснює суть цієї війни, тому і не
являється правильним. За своїм змістом – це війна різних цивілізацій, війна за
право вільно жити і працювати на своїй землі в мирі та взаєморозумінні з
сусідами, незалежно від мови спілкування, національності та віросповідання. По
іншу сторону лінії фронту – Російська федерація, а якщо точніше, то Московське
царство. Цим все сказано. До тих пір, поки ділянка державного
російсько-українського кордону в Луганській, Донецькій та Херсонській областях
буде в дійсності пролягати по лінії зіткнення, війна не припиниться. Коріння
цього кровопролитного конфлікту лежить в принциповій відмінності світоглядів
людей і народів, що воюють між собою. Національність та мова спілкування тут ні
до чого. Одні хочуть мирно жити на своїй землі, працювати, творити, добавляти
та множити свої здобутки і заробляти на достойне проживання. Інші хочуть мати
хорошого царя (президента, імператора, пахана) і кормитись з його щедрої руки,
яка тільки і вміє, що віднімати та ділити. Чи може цей конфлікт швидко
закінчитись? Правильно, не може! Світогляд народів легко і швидко змінити
неможливо, якщо це можливо взагалі. Але мільйонів мирних людей, які вже
постраждали і будуть страждати в
майбутньому із-за цієї війни не це цікавить. Їх турбує тільки одне – найшвидше припинення
кровопролиття та руйнування середовища людського проживання.
Для закінчення війни потрібно усунути її причину. Причина війни на Донбасі
полягає в тому, що конкретна людина або організована група людей, що мають свої
прізвища, ім’я та по-батькові, громадянство та місце проживання і мають
можливість керувати діями держави, використала цю споконвічну різницю
світоглядів сусідніх народів і спровокувала та проводить міжнародну війну для
вирішення своїх власних інтересів. Наприклад, для власного надмірного
збагачення за рахунок народу, або для задоволення своїх якихось маніакальних
потреб. Але це вже не історична тема. Це поле діяльності міжнародної поліції та
міжнародного трибуналу. Досліджувати
злочини проти людяності або психічні захворювання це справа інших
професіоналів. Мені це не з руки.
___________________________________________________________
* «Козятинська швачка» - Слюсарчук А.Т.,1971 р. нар., випускник
спецшколи-інтернату та ПТУ-17 м. Козятина, Вінницької обл., по спеціальності –
швачка. Шахрай-псевдонауковець, що видавав себе за відомого нейрохірурга,
академіка медицини і надавав за великі кошти некомпетентну лікарську допомогу,
яка привела до інвалідності та смерті хворих людей. За підробку документів,
шахрайство та вбивство хворих людей Сихівським райсудом м. Львова 14 лютого
2014 року приговорений до вісьми років позбавлення волі.
Немає коментарів:
Дописати коментар