Такі приємні зміни

  Прогулюючись з дружиною засніженими вулицями ранкового селища, ми зустріли двох чоловіків, прикрашаючих за допомогою «автовишки» ялинку, що росте біля центральної площі. Один з них стояв за пультом управління, а другий, влаштувавшись на робочій платформі довжелезної стріли, розвішував високо над землею новорічні прикраси (див. фото). Чоловіки були незнайомі нам. Раніше, коли наше селище було ще військовим гарнізоном, облаштування новорічної ялинки було справою начальника гарнізону і військової комендатури. Новорічну ялинку привозили з лісу, встановлювали і прикрашали військові люди. В процесі реформування армії частина військових адміністрацій були скасовані і перестали існувати. Разом з військовими структурами зійшла нанівець і багаторічна традиція прикрашання гарнізонної новорічної ялинки. Приємним вийнятком з сірих буднів іноді ставала аматорська робота небайдужих жителів селища: один зріже в лісі невеличку сосну і притягне на площу, другий – принесе з дому ялинкові прикраси, третій – прикрасить дерево. Простоїть прикрашеною «ялинка» до першого ранку, поки під покровом ночі такі ж аматори, або нетверезі бешкетники не позривають і поб’ють прикраси.

  І раптом…. В поле зору потрапляють незнайомі люди, що прикрашають ялинку та центральну площу селища. Рідкісне і не типове явище. Цікавість взяла верх. Підхожу до них і розпитую: хто ви? За здоров’я кого мені в новорічну ніч келих шампанського підняти? – Ми виконуємо замовлення,   відповідає один із робітників, що стоїть біля пульту управління, а замовником робіт є ваша селищна рада.

  Ми з дружиною подивились один на одного. Навіть не знаю, чого більше було в наших поглядах: подиву, задоволення, гордості, захоплення чи надії. Залишок прогулянки ми йшли і пригадували скільки змін відбулося в нашому селищі протягом останніх одного-двох років. Найголовніше – встановлено вуличне освітлення, в тому числі і на прибудинковій території. За часів незалежності це трапилось вперше! Встановлений розкішний дитячий майданчик (див. фото). Відремонтовані і заасфальтовані дороги. Знайшлись кошти для введення   регулярних автобусних маршрутів, що з’єднують наше селище з обласним центром, для пільгових категорій населення Це далеко не повний перелік. Змін на краще в селищі відбулося багато.

  Які причини таких вражаючих змін? Чому в нашому житті роками і десятиліттями нічого не мінялось? Якщо і відбувались зміни, то тільки в стрімкому зростанні цін на товари першої необхідності, тарифів на комунальні послуги, приниження і свавілля від влади. Може зірки на небосхилі розташувались так сприятливо для нас? Може хороший сусід прийшов і допоміг? Може і так. Але я особисто пов’язую ці приємні зміни з нашим вибором. Восени 2015 року жителі Новогуйвинського, Гуйви і Озерного обрали новий склад депутатів селищної ради (оновили його більше ніж на три четверті) і нового селищного голову Гончаренко Зою Григорівну. Саме ці люди стали генератором наших довгоочікуваних змін. Низький уклін вам, шановні депутати селищної ради. Наша любов і повага Вам, шановна Зоя Григорівна.

НЕДОІМІТАТОРИ, або післясмак від святкування 9 травня

  5 травня у своїй поштовій скриньці в під’їзді п’ятиповерхового будинку я побачив яскраву кольорову листівку для «шановної Ніни Миколаївни від учнів 3-го класу». Згадавши, що Ніна Миколаївна працювала вчителем в школі, вирішив розшукати її в нашому 100-квартирному будинку і передати адресоване їй вітання зі святом Великої Перемоги. В поштовому відділенні мені повідомили, що Ніна Миколаївна вже багато років проживає в сусідньому селі, а в нашому будинку проживає сім’я її сина. Не маючи ніяких повноважень і можливості за станом здоров’я вручити святкове вітання Ніні Миколаївні особисто, я піднявсь на третій поверх і передав листівку її сину з проханням донести до адресата. Коли відновились заняття в школі після закінчення святкових днів, я відвідав класного керівника 3-го класу з метою виправлення помилки в адресі проживання Ніни Миколаївни. Як з’ясувалось, ніякої помилки немає. В робочому зошиті класного керівника записано: адреса проживання квартира 34.

- Це діти такі неуважні, що замість 34-ої скриньки опустили листівку в 84-у, пояснила мені вчителька. Я не став говорити вчительці, що листівку я вийняв зовсім не з 84-ої скриньки, щоб не робити діток-третьокласників винуватцями події. Не сказав їй, що Ніна Миколаївна вже давно не проживає за вказаною адресою. Не сказав, що листівка була надрукована з граматичними помилками  в тексті. Не сказав також, що гідно привітати поважну людину зі святом і відправити дитину, щоб вона невідомо куди віднесла листівку – це зовсім різні і несумісні речі. Про що тут говорити і з ким? З вчителем початкових класів? З чисельною шкільною адміністрацією? З директором школи? А воно їм треба? Думаю, якби їм це було потрібно вони самі, і без мене, привітали б Ніну Миколаївну по-людськи. Багато чого не сказав… Гірко. Гидко в душі від такого святкування, від такого відношення до живих ветеранів. Поки що живих.

  Для свідомих українців навряд чи стане відкриттям те, що вже чверть століття ми живемо в державі, якої не існує. Точніше, формально і, дивлячись на обсяги бюджетних витрат на утримання президента з його адміністрацією, народних депутатів з їх помічниками, урядовців з численним натовпом чиновників, то вона є і досить не слабенька. А коли якийсь невідомий падлюка заліз на нашу землю і загарбав собі цілий півострів з його курортами, заводами, фабриками і багатомільйонним населенням, держави не було. Не було її і тоді, коли той же ворог, не зустрічаючи опору, поліз на материкову частину України, захоплюючи міста і села, знищуючи мости, залізничні колії та іншу інфраструктуру краю. Так, ворог зупинений. Але ще не знищений і зупинила його не держава. Зупинив загарбників народ, який взяв в руки зброю і став на захист Батьківщини, створивши власну Армію,   свого надійного захисника. Армія – поки що єдина державна установа, збудована нами, українцями, власноруч. Мова йде про армію, яка зупинила агресора і вже більше трьох років успішно протистоїть йому, а не про тих, хто протирає штани в високих військових штабах,  або просто носить погони.   А держава? А що держава? Наша так звана держава за три роки навіть не спромоглася назвати Вітчизняну війну українського народу війною, соромливо прикриваючи  очі якимось АТО. Всі ці державні установи лише імітують бурхливу діяльність і тяжку повсякденну працю в інтересах народу, набиваючи власні кишені. Постійні багатогодинні наради, засідання, реформи, переодягання армії з міліцією в новий одяг, перейменування населених пунктів і т.п. всього лише імітація державної діяльності. Точно так же, як перекрашування огорожі мостів, опори ліній електропередач, фасадів будівель в кольори Державного прапора, як  одягання в робочий час елементів святкового національного одягу – імітація патріотизму.

  Кажуть риба гниє з голови. Мабуть, не дарма кажуть. Дивлячись, як живуть і як працюють в Україні державні високопосадовці, величезний натовп чиновників та прості злодії, важко людині втриматись від спокуси. Нічого дивного немає в тому, що звичайна людина в умовах діяльності сучасної української держави теж стає імітатором. Все закономірно. По іншому й бути не може. Біда в тому, що втрачаючи Віру і Страх, людина втрачає життєві орієнтири і відповідальність за свої вчинки перед собою, суспільством і Богом. Очевидно, що не вчитель початкових класів повинен організовувати привітання людини похилого віку з днем 9 травня, якщо це кому-небудь потрібно. Тим більше не учень-третьокласник, який опустив привітальну листівку в найближчу поштову скриньку, до якої зміг дотягнутись. Це не їх робота, тим більше не їх обов’язок.  Я свідомо змінив, або не вказую зовсім, ім’я та адресу проживання героїв моєї розповіді. Я не довіряю шкільній адміністрації. Так же, як не довіряю районній, обласній та президентській адміністраціям. З ними я вже спілкувавсь і добре знаю  чим вони є насправді. Я не вважаю справедливим, щоб вчитель, який допустив черствість або неуважність в привітанні вчителя пенсіонера з днем 9 травня, був прилюдно визнаним єдиним винуватцем події. Це зовсім не його вина. Це його біда!

  Для чого я розповідаю вам про ці недавні події? Думаю для того, щоб разом з вами, шановні читачі, найти відповідь на запитання: де межа падіння людської гідності, після якої людина стає просто живою істотою, яка мовчки  дозволяє знущатись над собою різним шапкокрадам, казнокрадам,  гарантам…

- А що я можу зробити? – запитаєте ви. Все, що захочете. Змогли  ж побудувати власну Армію. І державу свою зможемо побудувати, якщо захочемо. І жити по-людськи зможемо. Треба тільки захотіти і об’єднатись навколо єдиного бажання збудувати свою  Державу. Тільки  починати треба з самого себе і навколо себе. А там і до Києва доберемось. Не святі ж горшки ліплять.

                                         

БОРОЗНА НА ДУШІ

  Перед моїми очима книжка,яку я тільки що закінчив читати. Протягом двох днів я прочитав її від першої до останньої сторінки. Жодна з книг, прочитаних раніше, не викликала в мене таких спогадів, таких відчуттів, такої сили емоцій, як ця. Мова йде про роман Уласа Самчука «Марія», вперше опублікований у Львові в 1934 році. В Радянському Союзі цей роман, як і всі інші твори цього українського письменника, були заборонені і жодного разу не публікувались. Після висування на присвоєння нобелівської премії роман У.Самчука «Марія» був виданий в Україні в 2004 році лише як підручник, рекомендований учням згідно шкільної програми.

  Ця книжка не те, щоб зачепила мене за живе, а немов великим стальним лемехом розірвала весь бруд, накип і темряву та відкрила мою душу для безпосереднього, а не через фільтри й окуляри, сприйняття дійсності, з її радостями, здобутками, втратами і трагедіями. Я пробую розібратись, чому ця книжка залишила в мене таке сильне враження. Можливо тому, що люди і події з роману і з мого життя дуже схожі між собою. Це і не дивно, адже ми земляки – полешуки, жителі українського Полісся. А може тому, що цей роман не про ідеальних, немов з ікони людей, а живих, звичайних, зі своїми вадами й особливою неповторністю, з якими зустрічаєшся і спілкуєшся щодня. Думаю, що не останньою причиною такої сили і глибини вражень є актуальність роману. Актуальність не тільки в тому, що події роману і сучасного українського життя тісно зв’язані між собою. Актуальність роману Уласа Самчука «Марія» на мій погляд в тому, що він не залишає читача байдужим. Роман заставляє думати про споконвічні людські цінності, пробуджує приспану різними казками та пропагандою нашу свідомість, заставляє вірити і боротись за власне життя, за свою родину, за щастя і життя своєї єдиної і неповторної Матері України.

  А зустрітись з книжкою і познайомитись з думками, поглядами і частиною творчої спадщини видатного українця Уласа Олексійовича Самчука мені допомогла моя добра і давня знайома Алла Миколаївна Колодяжна, завідувачка шкільною бібліотекою в Озерному, Житомирського району. Щиро вдячний Вам, Алла Миколаївна, за Вашу небайдужість та високу професійність.

ВЧИТИСЬ ЧИ ТІЛЬКИ СПАРОВУВАТИСЬ?

Боже, пошли нам свою адміністрацію.

                                                          (З молитви українського вірянина)

   Після тривалої перерви я зайшов у справах в нашу школу. В цій школі ми з дружиною пропрацювали вчителями багато років. Тут вчились і закінчили навчання наші діти, вчаться наші внуки. Вона для моєї родини не чужа. Це – наша школа. В школі я зустрів свого друга. Ми розговорились і затримались в шкільному коридорі на декілька хвилин. Йшов урок і ніхто не заважав нам тихенько поспілкуватись. Повз нас пройшла вчителька, потім друга. Наша розмова перервалась. Ми з другом мовчки стояли і дивились в один і той же бік.

    З Вашого дозволу, шановний читачу, я зроблю тут невеличкий відступ. Жіноче тіло наділено Богом, або Природою,  кому як більше подобається, принадливими для протилежної статі місцями та формами, які викликають у чоловіків еротичні фантазії та статевий потяг. Сучасна людина носить одяг. Але так було не завжди. Первісні люди одягу не носили. Сучасні люди в одинакові пори року та доби носять різний одяг: одні – прикривають своє тіло, інші – не дуже. Існує думка, що кількість та особливість одягу на сучасній людині, як і її поведінка в цілому,  залежить від місця, на якому вона знаходиться на шляху від дикості до цивілізації.  При виникненні потреби отримати потомство, жінка відкриває свої принади тому чоловікові, котрого обрала для себе партнером. Все це природні та цілком зрозумілі речі. По відомій Вам причині, шановний читачу, я не збираюсь зараз описувати подробиці інтимного життя чоловіка та жінки. Це тема окремої розмови, якщо в ній з’явиться необхідність. Хочу підкреслити, що я добре розумію жінку, яка має свій заробіток, пропонуючи в тимчасову оренду власне тіло. Є, також, відносне розуміння ситуації, коли жінка народжує дітей в шлюбі з чоловіком, або поза ним, виховуючи дитину без батька. При цьому, мені залишається незрозумілою логіка поведінки жінки, яка постійно прагне бути привабливою і постійно для всіх, в тому числі і для жінок, дітей та дідусів похилого віку, демонструє свої жіночі принади. Але, незалежно від чоловічого розуміння, цей факт продовжує мати місце в нашому житті і прагнення жінки продемонструвати свої жіночі принади не знає відпусток і вихідних, не залежить від місця її знаходження, пори року та доби, температури повітря або опадів. Саме тому в цивілізованих народів світу інтимне життя людини регулюється вимогами моралі та закону. Нагляд за дотриманням цих вимог здійснюють відповідні державні та суспільні органи.

   Я закінчив свій відступ від нашої розмови і хотів би її продовжити. Запитую у друга, чому він перервав розмову зі мною і мовчки стоїть з відкритим ротом. Відповідає, що йому сподобались жіночі принади і в нього виникло бажання продовжити стосунки з цією жінкою. Саме тут і зараз. Ділюсь з другом своїми враженнями. У мене виникли такі ж самі бажання. Ми обидва посміхнулись і розійшлись, потиснувши друг другу руки.

   Повернувшись додому, я спробував розібратись: свідками чого ми з другом стали в школі? Особисто в мене багато запитань до жінок, що потрапили в школі в моє поле зору, немає. Це – Матінка Природа, дякуючи якій ми народжуємось, живемо і хочемо бути здоровими та щасливими. Щодо посадових осіб, які повинні управляти навчально-виховним процесом в школі,питання є. Є також запитання до сотень і тисяч чиновників, які сидять в районних, обласних та інших державних адміністраціях і створюють в Україні такі умови для навчання та виховання дітей. Адже втратити перші, ще не стійкі паростки цивілізації, дитині легко і просто, особливо коли цьому сприяє держава, не зрозуміло чия і ким послана на цю багатостраждальну землю. А як Ви думаєте про шкільну атмосферу? Чи Вам байдуже на що спонукає та які бажання вона викликає у учнів?

ПРО ЗДАЧУ КРИМУ

   В ЗМІ піднялась нова хвиля звинувачень Н.Савченко в державній зраді після її публічного висловлювання про звільнення Донбасу невійськовим шляхом. По-перше, про необхідність здачі Криму Росії, як про це стверджують  провладні ЗМІ, Савченко ніколи не говорила. По-друге, і головне, Крим в 2014 році вже зданий Росії і з того часу   перестав бути українським. Це – факт! Крим як частина території України був анексований (по-бандитськи пограбований) Росією три роки тому з мовчазної згоди української держави. Звинувачення Надії Савченко в закликах до здачі Криму – це чергова спроба Верховної Ради, президента України зняти з себе відповідальність за цей ганебний вчинок і, як кажуть в народі, перекласти її з хворої голови на здорову. Такі дії влади ніякого іншого відчуття крім огиди викликати не можуть.

   Вважаю, що замість того, щоб крутити як лисиця хвостом, замітаючи свої сліди, найбільш одіозним представникам української влади варто швиденько пакувати валізи і шукати більш надійного притулку ніж місце своїх злочинів, яким би солодким воно не було. Зовсім не впевнений, що територія України буде достатньою для того, щоб сховатись від відповідальності за скоєні злочини проти українського народу. Ніяка недоторканість вже не допоможе.

   А стосовно Криму, то це питання не сьогоднішнього порядку денного. Спочатку треба захистити свій народ і свою землю від загарбників, а потім про Крим будемо  думати і вирішувати разом з кримчанами. Слава Україні!