«Єдине,
що потрібно для тріумфу
зла – це те, щоб добрі люди нічого
не робили».
Едвард Бьорк, ірландський політик і публіцист XVIII ст.
Одна з останніх заяв народного депутата України Н.В.Савченко про свої президентські амбіції у мене особисто викликала бурю емоцій. Позитивних, звичайно. Нарешті в Україні з’явилась людина, яка відкрито заявляє про свою готовність стати на чолі української держави, щоб повернути владу народу і зробити так, щоб більше ніхто і ніколи цю владу у народу не відібрав. Вселяє величезну надію розуміння Надією Савченко того, що добровільно, керуючись принципами демократії, ніхто з тих, що безсовісно і беззаконно привласнили собі право народу на владу, цю владу не віддасть. Повернути владу народу можна виключно силою. Без диктатури тут не обійтись. Диктатором, як на мене, зовсім не обов’язково повинна стати Надія Савченко. Диктатуру, як форму здійснення влади, міг використати любий з президентів України, або Верховна Рада будь-якого скликання. Але жоден з них на це не спромігся – не вистачило мужності взяти на себе відповідальність і відмовитись від безсовісного пограбування безправного люду. Наповнення власного шлунку і власних кишень для більшості з них стало важливішим, ніж виконання державних обов’язків. Готовність Н.Савченко взяти на себе відповідальність за відновлення справедливості і демократії викликає величезну повагу до неї. Я всім серцем підтримую її. Можливо, це наш єдиний шанс уникнути громадянської війни.
Будь-який злодій чи казнокрад завжди думає, що саме йому вдасться втекти
від покарання за скоєні злочини. Тим більше, коли він наділений владою.
Користуючись тим, що чверть століття український народ не мав і сьогодні не має
своєї держави, казна, природні ресурси і інше добро, що було у власності народу,
постійно розкрадалось різними спритними, не обтяженими мораллю людьми.
Найспритніші з них, використовуючи награбоване, підкупили виборців солодкими
обіцянками і «подарунками», або створили свої партії з дуже милозвучними
назвами і таким же шляхом проникли в органи влади. Останні шість років пограбування України
стало частиною державної політики на всіх рівнях влади. Чим вищу державну
посаду займає злочинець, тим більше впевненості у нього у своїй безкарності. За
70 років життя мені жодного разу не вдалося зустріти злодія, який би
добровільно повернув потерпілому вкрадене у нього раніше. І ніколи не чув про
таке. Думаю, і надіятись на це не варто. Тільки сліпий і бездуховний сьогодні
не бачить і не розуміє, що українське суспільство вже чітко розділилось на два
непримиримих табори: грабіжників і пограбованих. Йдеться не стільки про матеріальне
зубожіння народу, як про соціальну нерівність. В більшості своїй українці
хочуть жити так, як жили їх діди і прадіди – своїм розумом і працею, по совісті
і справедливості, по закону Божому. Українське суспільство сьогодні подібне
стану здоров’я онкохворої людини. Метастази аморальності, свавілля, брехні,
казнокрадства розростаються все більше і більше, пожираючи здорові клітини
суспільного організму.
Відновлення народом справедливості в суспільстві – це лише питання часу.
Причому, не дуже віддаленого. Варіантів, на мій погляд, залишилося лише два.
Безкровних серед них, на жаль, вже немає. Безкровний шлях побудови
цивілізованого європейського суспільства на принципах демократії і верховенства
права ми мовчки віддали демагогам, популістам і іншим спритним шахраям ще 25
років тому. Насилля (диктатура) в суспільстві безкровним не буває. Зміна
політичної системи в Україні диктатурою зверху мені бачиться менш
кровопролитним шляхом для відновлення демократії, ніж хаос громадянської війни
– диктатура знизу. Саме тому я підтримую мужню українку, готову взяти на себе
всю повноту відповідальності за наслідки оперативного втручання в тяжко хворий суспільний
організм. Це один з тих випадків, коли зволікання смерті подібно. Слава
Україні! 