5 травня у своїй поштовій скриньці в під’їзді п’ятиповерхового будинку я
побачив яскраву кольорову листівку для «шановної Ніни Миколаївни від учнів 3-го
класу». Згадавши, що Ніна Миколаївна працювала вчителем в школі, вирішив
розшукати її в нашому 100-квартирному будинку і передати адресоване їй вітання
зі святом Великої Перемоги. В поштовому відділенні мені повідомили, що Ніна
Миколаївна вже багато років проживає в сусідньому селі, а в нашому будинку
проживає сім’я її сина. Не маючи ніяких повноважень і можливості за станом
здоров’я вручити святкове вітання Ніні Миколаївні особисто, я піднявсь на
третій поверх і передав листівку її сину з проханням донести до адресата. Коли
відновились заняття в школі після закінчення святкових днів, я відвідав
класного керівника 3-го класу з метою виправлення помилки в адресі проживання
Ніни Миколаївни. Як з’ясувалось, ніякої помилки немає. В робочому зошиті
класного керівника записано: адреса проживання квартира 34.
- Це діти такі неуважні, що замість 34-ої скриньки опустили листівку в
84-у, пояснила мені вчителька. Я не став говорити вчительці, що листівку я
вийняв зовсім не з 84-ої скриньки, щоб не робити діток-третьокласників винуватцями
події. Не сказав їй, що Ніна Миколаївна вже давно не проживає за вказаною
адресою. Не сказав, що листівка була надрукована з граматичними помилками в тексті. Не сказав також, що гідно привітати
поважну людину зі святом і відправити дитину, щоб вона невідомо куди віднесла
листівку – це зовсім різні і несумісні речі. Про що тут говорити і з ким? З
вчителем початкових класів? З чисельною шкільною адміністрацією? З директором
школи? А воно їм треба? Думаю, якби їм це було потрібно вони самі, і без мене,
привітали б Ніну Миколаївну по-людськи. Багато чого не сказав… Гірко. Гидко в
душі від такого святкування, від такого відношення до живих ветеранів. Поки що
живих.
Для свідомих українців навряд чи стане відкриттям те, що вже чверть
століття ми живемо в державі, якої не існує. Точніше, формально і, дивлячись на
обсяги бюджетних витрат на утримання президента з його адміністрацією, народних
депутатів з їх помічниками, урядовців з численним натовпом чиновників, то вона
є і досить не слабенька. А коли якийсь невідомий падлюка заліз на нашу землю і
загарбав собі цілий півострів з його курортами, заводами, фабриками і багатомільйонним
населенням, держави не було. Не було її і тоді, коли той же ворог, не
зустрічаючи опору, поліз на материкову частину України, захоплюючи міста і
села, знищуючи мости, залізничні колії та іншу інфраструктуру краю. Так, ворог
зупинений. Але ще не знищений і зупинила його не держава. Зупинив загарбників
народ, який взяв в руки зброю і став на захист Батьківщини, створивши власну
Армію, свого надійного захисника. Армія – поки що
єдина державна установа, збудована нами, українцями, власноруч. Мова йде про
армію, яка зупинила агресора і вже більше трьох років успішно протистоїть йому,
а не про тих, хто протирає штани в високих військових штабах, або просто носить погони. А
держава? А що держава? Наша так звана держава за три роки навіть не спромоглася
назвати Вітчизняну війну українського народу війною, соромливо прикриваючи очі якимось АТО. Всі ці державні установи
лише імітують бурхливу діяльність і тяжку повсякденну працю в інтересах народу,
набиваючи власні кишені. Постійні багатогодинні наради, засідання, реформи, переодягання
армії з міліцією в новий одяг, перейменування населених пунктів і т.п. всього
лише імітація державної діяльності. Точно так же, як перекрашування огорожі
мостів, опори ліній електропередач, фасадів будівель в кольори Державного
прапора, як одягання в робочий час
елементів святкового національного одягу – імітація патріотизму.
Кажуть риба гниє з голови. Мабуть, не дарма кажуть. Дивлячись, як живуть і
як працюють в Україні державні високопосадовці, величезний натовп чиновників та
прості злодії, важко людині втриматись від спокуси. Нічого дивного немає в
тому, що звичайна людина в умовах діяльності сучасної української держави теж
стає імітатором. Все закономірно. По іншому й бути не може. Біда в тому, що
втрачаючи Віру і Страх, людина втрачає життєві орієнтири і відповідальність за
свої вчинки перед собою, суспільством і Богом. Очевидно, що не вчитель
початкових класів повинен організовувати привітання людини похилого віку з днем
9 травня, якщо це кому-небудь потрібно. Тим більше не учень-третьокласник, який
опустив привітальну листівку в найближчу поштову скриньку, до якої зміг
дотягнутись. Це не їх робота, тим більше не їх обов’язок. Я свідомо змінив, або не вказую зовсім, ім’я
та адресу проживання героїв моєї розповіді. Я не довіряю шкільній
адміністрації. Так же, як не довіряю районній, обласній та президентській
адміністраціям. З ними я вже спілкувавсь і добре знаю чим вони є насправді. Я не вважаю
справедливим, щоб вчитель, який допустив черствість або неуважність в
привітанні вчителя пенсіонера з днем 9 травня, був прилюдно визнаним єдиним
винуватцем події. Це зовсім не його вина. Це його біда!
Для чого я розповідаю вам про ці недавні події? Думаю для того, щоб разом з
вами, шановні читачі, найти відповідь на запитання: де межа падіння людської
гідності, після якої людина стає просто живою істотою, яка мовчки дозволяє знущатись над собою різним
шапкокрадам, казнокрадам, гарантам…
- А що я можу зробити? – запитаєте ви. Все, що захочете. Змогли ж побудувати власну Армію. І державу свою
зможемо побудувати, якщо захочемо. І жити по-людськи зможемо. Треба тільки
захотіти і об’єднатись навколо єдиного бажання збудувати свою Державу. Тільки починати треба з самого себе і навколо себе.
А там і до Києва доберемось. Не святі ж горшки ліплять.
