ПІДТРИМУЮ!

                                                              «Єдине, що потрібно для тріумфу

                                                               зла – це те, щоб добрі люди нічого

                                                               не робили».

                                                                                             Едвард Бьорк, ірландський політик і публіцист XVIII ст.

    Одна з останніх заяв народного депутата України Н.В.Савченко про свої президентські амбіції у мене особисто викликала бурю емоцій. Позитивних, звичайно. Нарешті в Україні з’явилась людина, яка відкрито заявляє про свою готовність стати на чолі української держави, щоб повернути владу народу і зробити так, щоб більше ніхто і ніколи цю владу у народу не відібрав. Вселяє величезну надію розуміння Надією Савченко того, що добровільно, керуючись принципами демократії, ніхто з тих, що безсовісно і беззаконно привласнили собі право народу на владу, цю владу не віддасть. Повернути владу народу можна виключно силою. Без диктатури тут не обійтись. Диктатором, як на мене, зовсім не обов’язково повинна стати Надія Савченко. Диктатуру, як форму здійснення влади, міг використати любий з президентів України, або Верховна Рада будь-якого скликання. Але жоден з них на це не спромігся – не вистачило мужності взяти на себе відповідальність і відмовитись від безсовісного пограбування безправного люду. Наповнення власного шлунку і власних кишень для більшості з них стало важливішим, ніж виконання державних обов’язків. Готовність Н.Савченко взяти на себе відповідальність за відновлення справедливості і демократії викликає величезну повагу до неї. Я всім серцем підтримую її. Можливо, це наш єдиний шанс уникнути громадянської війни.

    Будь-який злодій чи казнокрад завжди думає, що саме йому вдасться втекти від покарання за скоєні злочини. Тим більше, коли він наділений владою. Користуючись тим, що чверть століття український народ не мав і сьогодні не має своєї держави, казна, природні ресурси і інше добро, що було у власності народу, постійно розкрадалось різними спритними, не обтяженими мораллю людьми. Найспритніші з них, використовуючи награбоване, підкупили виборців солодкими обіцянками і «подарунками», або створили свої партії з дуже милозвучними назвами і таким же шляхом проникли в органи влади.  Останні шість років пограбування України стало частиною державної політики на всіх рівнях влади. Чим вищу державну посаду займає злочинець, тим більше впевненості у нього у своїй безкарності. За 70 років життя мені жодного разу не вдалося зустріти злодія, який би добровільно повернув потерпілому вкрадене у нього раніше. І ніколи не чув про таке. Думаю, і надіятись на це не варто. Тільки сліпий і бездуховний сьогодні не бачить і не розуміє, що українське суспільство вже чітко розділилось на два непримиримих табори: грабіжників і пограбованих. Йдеться не стільки про матеріальне зубожіння народу, як про соціальну нерівність. В більшості своїй українці хочуть жити так, як жили їх діди і прадіди – своїм розумом і працею, по совісті і справедливості, по закону Божому. Українське суспільство сьогодні подібне стану здоров’я онкохворої людини. Метастази аморальності, свавілля, брехні, казнокрадства розростаються все більше і більше, пожираючи здорові клітини суспільного організму.

    Відновлення народом справедливості в суспільстві – це лише питання часу. Причому, не дуже віддаленого. Варіантів, на мій погляд, залишилося лише два. Безкровних серед них, на жаль, вже немає. Безкровний шлях побудови цивілізованого європейського суспільства на принципах демократії і верховенства права ми мовчки віддали демагогам, популістам і іншим спритним шахраям ще 25 років тому. Насилля (диктатура) в суспільстві безкровним не буває. Зміна політичної системи в Україні диктатурою зверху мені бачиться менш кровопролитним шляхом для відновлення демократії, ніж хаос громадянської війни – диктатура знизу. Саме тому я підтримую мужню українку, готову взяти на себе всю повноту відповідальності за наслідки оперативного втручання в тяжко хворий суспільний організм. Це один з тих випадків, коли зволікання смерті подібно. Слава Україні! 

ЩЕ РАЗ ПРО ПРІОРИТЕТИ

Це короткий коментар-роздум, навіяний статтею Олени Білозерської «Мовчати, щоб не підставити». Цитата з неї: «…коли частина твоєї держави окупована ворогом, ворога треба бити. Навіть якщо твоє верховне командування веде з цим ворогом бізнес. У тебе є Батьківщина, і ти її солдат. На цьому крапка». Повністю розділяю Вашу думку, пані Олено, що захист Батьківщини-матері є священним обов’язком її свідомих дітей. Тут немає про що сперечатись і можна поставити крапку. На папері. А в житті дещо по-іншому. Щоб не заблукати серед високих слів, варто уточнити деякі з Ваших тверджень. Сумніваюсь, що в сучасній Україні допустимо ототожнення понять «держави» і «Батьківщини». Ворогом окупована (захоплена) не частина української держави, а частина її території на півдні і сході України з багатомільйонним населенням. Що стосується сучасної української держави, то вона вже досить давно не являється українською по своїй суті. Чи окупована ця держава ворогом, чи зкурвилась виборцями або сама по собі за роки «незалежності», я достеменно не знаю і стверджувати що-небудь на цю тему не берусь. Знаю тільки одне, що ця держава працює не в інтересах українського народу і народ давно не сприймає її як свою, рідну.

Коли сусідня держава захопила Крим і розв’язала війну на сході України, то українська держава зобов’язана була організувати захист свого населення і боротьбу за звільнення захоплених ворогом  територій. Не мені Вам розповідати, пані Олено, хто весною-літом 2014 року став на захист Батьківщини і почав боротьбу за звільнення окупованих територій: держава чи народ? Тим більше, не мені Вам розповідати хто сьогодні воює на фронті і захищає  свою Батьківщину: держава чи народ?

Актуальним для мене протягом двох років залишається запитання: чи вистачить сил українцям самотужки перемогти в цій війні на порядок сильнішу державу-окупанта? Можливо, більш правильним було б спочатку побудувати у себе таку державу, яка під час війни не бізнес з ворогом вела, а працювала б в інтересах власного народу, що тисячами гине під ворожими бомбами на рідній землі і мільйонами змушений залишати свої домівки і тинятися по світах? Надзвичайно турбує ситуація, в якій справжній захисник Вітчизни є нелегалом, а держава, що веде бізнес з окупантом і грабує свій народ, цілком легальна. Це нонсенс, оцінити який ніякими цензурними словами неможливо.

 Чомусь пригадалась історія з рибалкою, що вийшов в море на дірявому човні, який замість ловлі риби змушений був весь час черпати воду і виливати за борт, щоб не затонути, а його діти в цей час чекали свіжої риби до вечері. Може тому, що важливіше було б спочатку підготовити човен для виходу в море, враховуючи те, що йдеться не тільки про рибу, а і про власне життя? Це – щодо життєвих пріоритетів.

А що стосується нашого сьогодення, то думаю, що у нас уже не про рибу дітям до вечері йдеться. Хоч би батько в сім’ю живим вернувся.                    

УКРАЇНСЬКА ПЕРЕМОГА

    Сьогодні, 25 травня 2016 року, над українською землею зійшло сонце Надії. Тільки що на рідну землю повернулась українська бранка Росії – Надія Савченко. Надія Савченко – символ України. Більше того, вона не тільки символ мужності і нескореності українців. Вона – символ нашої надії та віри в перемогу над злом і несправедливістю, символ впевненості у власних силах. Повернення Надії з полону і російської тюрми – це не тільки українська перемога.  Це перемога всіх проукраїнських сил, які розуміють і підтримують нас, українців, в нашому бажанні повернути собі вкрадене у нас право бути на своїй землі господарем власного життя.

    Впевнений, з такими патріотами як Надія, ми здолаємо всю нечисть, яка так сильно вкоренилась на нашій благодатній землі і в душах українців. Слава Україні!

ПРО СУСІДІВ

    Згадайте про своє життя, або уявіть, що ви проживаєте в звичайному українському селі, або в багатоквартирному міському будинку. В тому й другому випадку ваше житло має вхідні двері. Більше того, вони обов’язково з замком (замками), з допомогою якого ви регулюєте прохід на свою територію сусідів. Ви добре знаєте, що більшість ваших сусідів цілком порядні люди, спокійні та доброзичливі в повсякденному житті. Ви знаєте, що найближчий сусід хворіє шизофренією і періодично лікується в психоневрологічному диспансері, куди його відправляють родичі тому, що під час загострення хвороби його поведінка стає небезпечною для нього і для навколишніх людей. Ви знаєте також, що недавно старший син сусіда, що живе через дорогу, повернувся додому з тюрми, де відбував друге покарання за розбій та пограбування. І ще багато дечого ви знаєте і добре пам’ятаєте. В цей час до вас звертається один із сусідів з проханням, щоб ви зняли зі своїх вхідних дверей замок і залишили своє житло без замка. Ваша реакція на прохання сусіда цілком прогнозована. Вона очевидна як білий світ і ніякої альтернативи не має.

    Догадливий читач вже давно впізнав, про яких сусідів йдеться. Для менш догадливого поясню. Ви – це Євросоюз. Вхідні двері з замком – це кордон ЄС з візовим режимом про умови перетину кордону. Прохання сусіда до вас – це звернення української держави до Європарламенту про введення для громадян України безвізового режиму з країнами ЄС. Далі постараюсь обійтися без алегорій і спілкуватись з читачем прямою мовою.

    Європарламент може певний час не відповідати відмовою на прохання української держави, що він, до речі, з успіхом робить вже декілька років, але це зовсім не означає, що він обов’язково зробить виняток для нас і надасть нам безвізовий режим саме тоді, коли в Україні йде війна. Ми з вами, шановні читачі, не будемо  вважати, що в Європарламенті засідають круглі ідіоти, які спроможні приймати подібні рішення. Будь якій адекватній людині зрозуміло, що в подібній ситуації ніхто і ніколи надавати нам безвізовий режим не буде. Не тому, що він нам потрібен не більше ніж зайцеві «стоп-сигнал» під хвіст, а тому, що ризики для Європи при цьому стають незрівнянно більшими ніж можливі вигоди.

     Зараз питання не про безвізовий режим. З ним все зрозуміло. Питання про наполегливість, з якою українська влада намагається переконати нас повірити відвертій брехні. Кому і для чого це потрібно? На мою думку, заяви найвищих державних чиновників про надання нам  безвізового режиму, як і їх одноголосні заяви про недоцільність проведення в Україні дострокових президентських і парламентських виборів, мають одну спільну мету: якомога на більший термін продовжити для себе можливість і далі безкарно грабувати український народ. Якщо цей народ вже майже голий і босий і зняти з нього вже більше нічого, тоді – отримати черговий транш кредиту МВФ, швиденько розікрасти його і розсувати по власних кишенях. Всі ці владні заяви про турботу про народ не більше, ніж чергова спроба «навішати нам локшини на вуха». Це моя суб’єктивна думка. А як ви думаєте?      

ПОБРАТИМИ

   Їх звати Артем і Віталій. Ми зустрілись і познайомились 26 лютого – в річницю смерті їх побратима, снайпера 90-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади  з позивним «Фотограф», Володимира Гнатюка, який жив у нашому селищі. Віталію десь біля 40. Артем виглядає трохи молодшим. Хлопці, разом з мамою Гнатюка та його дружиною і донькою, приїхали на зустріч з учнями школи, в якій вчився Володя.

   Всі троє в кінці лютого 2015 року були в складі захисників Донецького міжнародного аеропорту імені Сергія Прокоф’єва вже після того, як там від величних та красивих будівель і споруд залишились одні руїни. Залізобетонні перекриття та стіни не витримали постійних бомбардувань і рухнули. А хлопці під смертельним вогнем вистояли, захищаючи рідну землю і тримаючи оборону території аеропорту. 26 лютого під час мінометного обстрілу Володя загинув. Поранені, з контузією Артем і Віталій були евакуйовані з поля бою. В нашій пам’яті Володя, Артем, Віталій і всі до єдиного захисники Вітчизни, які, не шкодуючи власного життя, захищали і зараз захищають мир і спокій на нашій землі – звичайні люди, що під час ворожої агресії стали героями. Ворог надовго запам’ятав їх як «кіборгів» - істот з надлюдськими можливостями, без почуття страху та інстинкту самозбереження.

   Після покладання квітів до меморіальної дошки їх побратима, ми розговорились. Я розпитував хлопців про війну, про ворога та їх непросту долю.

- Не переживайте, діду, - заспокоїв мене Артем. Хоч ворог і до зубів озброєний, бити його ми вже навчились.

- Все ми прекрасно розуміємо, - додав Віталій. Війна в Україні ще не скоро закінчиться. Головний ворог у нас за спиною, і він більш небезпечний, ніж агресор. Насамперед його здолати потрібно. А Донбас ми захистимо. Це ж наша земля. І люди там живуть такі ж як і ми, українці. Вони, як і ми, теж хочуть миру і спокою. Впевнені, так і буде.  

ГАСЛА ЗМІНЮЮТЬСЯ

    Я не називаю президента Порошенка злодієм. За руку в своїй кишені я його не зловив. Я не називаю прем’єра Яценюка і спікера Гройсмана злодіями. Їх я теж за руку не зловив. Я лише стверджую, що в будь-якій країні світу добробут та життя народу залежать від дій влади. І Україна  -   не виняток. Тут варто акцентувати увагу на трьох речах. Перша. Залишаючись незмінною в абсолютних числах, пенсія і заробітна плата українців за роки правління цих «реформаторів» та «борців з корупцією» втратила свою купівельну спроможність щонайменше на дві третини. Ми, українці, за два останні роки стали втричі біднішими. Друга. Триразове зубожіння людей та приниження владою людської гідності я розцінюю як продовження політики геноциду, розпочатої з мовчазної згоди народу «папєрєдніками»  нинішньої влади. Це - тяжкий злочин держави проти її громадян. Третя. Керівники такої держави, а якщо називати речі своїми іменами, то - організованого злочинного угрупування, використовуючи високі державні посади для власного надмірного збагачення за рахунок народу, повинні нести персональну відповідальність за наслідки своєї діяльності згідно Закону.

   Гасло «Банду геть!» вже втратило свою актуальність. Наше життя – невтомний вчитель. Воно наполегливо вчить своїх учнів завжди доводити розпочаті справи до кінця. Шкода тільки, що не всі хочуть і вміють вчитись.  На свій черговий Майдан, разом з мільйонами таких же принижених і пограбованих власною «державою» українців, я піду зовсім під іншими гаслами. Слава Україні! 

ДВА КОЛЬОРИ МОЇ, ДВА КОЛЬОРИ…

Пригадуючи слова відомого філософа про стосунки між освітою та пропагандою, я впіймав себе на думці, що реальне життя суттєво відрізняється від казкового. Під час проходження мною строкової служби в армії, щоденний перегляд телевізійних новин та недільної передачі «Служу Радянському Союзу» був обов’язковим. З тих днів залишилася звичка до щоденного перегляду теленовин. Потім щоденна звичка переросла в залежність. Як же можна жити без новин! Далі більше… Так продовжувалось десятиліттями. Коли майже на всіх телеканалах новини стали такими, що моя поведінка, після їх перегляду, стала викликати подив у моїх знайомих, я задумався. Виявляється, якщо навколишнє і власне життя сприймати своїми очима, язиком і іншими органами почуттів, це одне життя і один світ. Якщо про це ж саме життя дізнаватись з екранів телевізорів, воно сприймається зовсім по іншому. Як людині довірливій, мені довелось дуже непросто пережити своє відкриття.

ЯК ПРОСТО ЖИТИ БЕЗ ПАМ'ЯТІ

    Чи буде для кого-небудь з читачів новиною, що ми живемо в світі протиріч, зіткнень, війн і запеклої боротьби за виживання? Скоріше всього, ні. Більше того, ми впевнені, що гроші та велике багатство – всьому вина. Дехто з нас вважає, що основна боротьба йде між високодуховним східним світом і бездуховним західним, між СРСР (Росією) та США. Дехто переконаний, що наше світле майбутнє бореться з загниваючим минулим. Як кажуть, у кожного своя правда, або своя казка.

    Справжня сутичка йде не між Сходом і Заходом або капіталізмом і комунізмом, а між освітою і пропагандою. Ці слова відомого львів’янина Мартіна Бубера, професора Франкфуртського і Єрусалимського університетів, філософа та громадського діяча, сказані ним більше півстоліття тому. Газета «New York Times», яка назвала Бубера «одним з великих мислителів століття», після його смерті в 1965 році писала, що «людство втратило одного з великих своїх синів, єврейство втратило найвидатнішого сина, Ізраїль втратив своє сумління».

    А що втратили ми, українці? Мабуть, нічого особливого. Хіба, як завжди, пам’ять. Історичну пам’ять.

    Ця стаття – продовження теми, піднятої мною в попередній статті «Мої пріоритети» щодо того, яку мову і чию історію нам потрібно вивчати і чітко пам’ятати все своє життя.

МОЇ ПРІОРИТЕТИ

  

Президент Порошенко підписав указ про оголошення 2016 року – роком англійської мови в Україні, аргументуючи своє рішення низьким рівнем знань нами мови міжнародного спілкування, що створює бар’єр для переорієнтування українців на цінності західного світу. У мене виникло два запитання, на які я хотів би отримати відповідь. Перше. Про які цінності західного світу говорить президент? Друге. Чи актуальним є питання вивчення англійської мови для пересічного українця?

Я не збираюся занурюватись на всю глибину проблеми, розуміючи, що моя публікація – не наукова стаття, а лише спроба висловити власну думку та своє розуміння її актуальності, відділити, так би мовити, зерно від полови. Дворічне проживання в середині 60-х років в Латвії, шестирічний досвід проживання в інших країнах західного світу в різних якостях (офіцера групи радянських військ в Німеччині, учасника урочистого прийому першими особами держави в Берліні, учасника «інтернаціональної допомоги» народам Чехословаччини в серпні 1968 року, українського заробітчанина в Португалії 30 років потому) дає мені підстави висловити власну думку про так звані західні цінності. Візьму на себе відповідальність стверджувати, що бажання жити гідно, з повагою як до власних прав, свобод та обов’язків так і до сусідніх, притаманне більшості людей різних народів, незалежно від того де вони проживають – на схід чи на захід сонця. Якщо говорити про розбіжності між західними та нашими цінностями, то вони не суттєві. Відмінності  між українцями та представниками західноєвропейських народів мають, на мій погляд, ментальний, а не ціннісний характер. Є загальноцивілізаційні цінності, наприклад: право на життя, збереження здоров’я, недоторканість особи. Вони в рівній мірі залишаються цінностями як для більшості народів західного світу, так і для більшості українців.  Підтримка людини, що спіткнулась, так само, як і допомога людині з обмеженими можливостями цінується в цивілізованому світі скрізь і завжди. Водночас, прихід на подвір’я сусіда зі зброєю в руках, або навіть без зброї, але з поганими намірами, не цінується серед всіх без виключення цивілізованих людей. За весь час майже десятирічного проживання на заході і спілкування з людьми західного світу мені так і не довелось зустріти жодної з їх цінностей, яка була б новою для мене і вимагала моєї переорієнтації. Думається, що президентські та урядові заходи по посиленню вивчення англійської мови в Україні, це чергова порція полови перед очима українців для приховування значно більше болючих і актуальніших наших проблем. Так звані західні цінності в моєму розумінні - це насамперед повноправне, заможне життя переважної більшості населення будь-якої західної країни, гарантоване і захищене їх конституцією та державою. Серед всього розмаїття людських цінностей нам, українцям, насамперед хочеться того, що втрачено нами, чого зараз  немає  в нашій країні – заможного життя народу, справедливості та верховенства права – всього, що мали українці в минулому, за часів існування на цій землі своєї національної держави. Маю дуже великий сумнів, що вивченням англійської мови, або безвізовим режимом з країнами ЄС, ми повернемо собі достаток і справедливість.

Чи можливо взагалі повернути все втрачене нами  на нашу благодатну землю, в наші домівки в Україні? Звичайно можливо. Але досягти щасливого життя в своєму домі можна йдучи зовсім не тим шляхом, який в свій час обрав я, виїхавши на заробітки в далеку Португалію. Так, мені вдалося там заробити і привезти   додому певну суму грошей, дещо поправити фінансове становище, але щастя моїй сім’ї, розкиданій по світах, це не принесло. Я вважаю, що для щасливого життя у власному домі геть не потрібно поглиблено вивчати англійську або іншу мову міжнародного спілкування та переорієнтовуватись на західні цінності, котрі нічим не відрізняються від наших. Нам, українцям, потрібно наполегливо вивчати і досконало знати рідну, українську мову. Знання рідної мови прибере потужні бар’єри, збудовані для нас у вигляді історичних казок, міфів «старшого брата»   та різних «духовних скрєпів» державами, що тривалий час хазяйнували і продовжують хазяйнувати  на нашій землі, і буде сприяти вивченню історії свого древнього багатомільйонного народу не з радянських підручників, а з першоджерел. Рідна мова – єдиний носій рідної, власне української культури, традицій українського народу, нашої національної ідентичності. Варто нагадати, що ще  тисячу років тому, коли, наприклад, Лондон і Париж були звичайними селами без водопроводу і каналізації, а Москви взагалі ще не існувало, київські дівчата, виходячи заміж за найвідоміших представників західноєвропейських народів, вчили їх грамоті по книжках, написаних київськими монахами староцерковнослов’янською мовою, з якої утворилась сучасна українська мова. Знання історії та культури рідного народу, в свою чергу, відкриє нам очі від президентської полови та допоможе зрозуміти причини нашого сьогоднішнього зубожіння та водночас надмірного збагачення українських олігархів та інших доморощених можновладців, буде сприяти відновленню справедливості та верховенства права на нашій землі.

Я зовсім не проти вивчення іноземної мови для кращого спілкування з західними сусідами. Більш того, коли виникала потреба, я вивчав і користувався на цілком пристойному рівні німецькою і португальською мовами для порозуміння з місцевим населенням.  Але в той час, коли, образно кажучи, горить моя українська хата, я б спочатку загасив полум’я, потім встановив би причину пожежі, щоб не допустити її повторення в майбутньому і лише тоді взявся б за відновлення пошкодженої вогнем хати або зведення нової, не цураючись при цьому спілкування з сусідами. Щонайменше дивно виглядає указ президента про оголошення 2016 року – роком англійської мови в Україні в той час, коли значна частина народних депутатів з трибуни Верховної Ради та інших державних високопосадовців протягом всіх років незалежності продовжують спілкуватись з нами, українцями, мовою агресора і загарбника, мовою вбивць наших побратимів. Я більше ніж переконаний, що не про вивчення англійської мови українцям потрібно думати в 2016 році. Сьогодні, коли наша хата вже загорілась і палає  полум’ям, а не бачити і не розуміти цього може хіба що тільки сліпий і бездуховний, нам спочатку за відрами з водою треба бігти і гасити пожежу, а не лити воду на чужий млин.  Якщо ми хочемо зберегти себе як націю, то робити це потрібно якнайшвидше нам самим, не очікуючи на «доброго дядю». В разі, коли рідна мова перестає бути аргументом, потрібно терміново шукати і використовувати інші, більш переконливі, але не марнувати час різними «вдосконаленнями», асоціаціями, реструктуризацією боргів, простим  переодяганням і т.п. Ціна питання – не тільки власне життя, а і життя цілої нації разом з мільйонами тих, хто нам, українцям, повірив на Майдані і продовжує вірити навіть  під час війни. Для громадян України, пріоритетним для яких  є шлях  перетворення українців з нації патріотів в європейських або євразійських манкуртів,   дії президента Порошенка – самий підходящий для цього дороговказ. Слава Україні!

 Пропоную вірш Володимира Сіренка «У незалежному Києві» як ілюстрацію до роздумів колишнього заробітчанина та інтернаціоналіста.

 Всюди наші українські лиця, але де не йди чи де не стань,

 по-російськи чтокає столиця, наче це не Київ, а Рязань.

Чтокають нащадки гречкосіїв  і нащадки козаків довкруж.

 Витравила все святе Росія з українських легковірних  душ,

 аби нас тримати за тубільців, дворових індиків — не орлів.

 Меншає свідомих українців, більшає задурених хохлів…

Я іду, прибитий, по майдану між чужими нашими людьми,

        і кричати хочеться — Богдане, злізь з коня, манкуртів врозуми!